Я з чоловіком разом уже 4 роки, у нас росте 2-ох річний синочок.
Нещодавно не стало мого свекра. Я була дуже засмучена, адже ми з ним легко знайшли спільну мову і мали хороші стосунки. Чого не можу сказати про свою свекруху.
Після смерті чоловіка вона хотіла від нас ще більше уваги.
Окрім, мого Дениса, вона ще мала молодшу дочку Ірину. Вона жила в іншому місті з чоловіком.
Валентина Богданівна ще рік тому вийшла на пенсії і одразу попередила, що нашому сину нянькою не збирається бути. Хоче пожити для себе трохи.
Та ми і не просили. Навіть на годинку. Хвала Богу житлом нас забезпечили мої батьки, а чоловік мав хорошу роботу, тому гріх було жалітись на матеріальний благоустрій.
Два тижні після похоронів у свекрухи вдома жила Ірина. А потім, як то кажуть, почався концерт. Мені, звісно, було шкода Валентину Богданівну, у мене серце – не камінь. Проте усі її витівки терпіти було несила.
На вихідні я її запросила до нас додому. Спекла торт, зробила чай, ми провели разом цілий день.
– Вам так добре. У вас сім’я є. Тортик разом можете їсти. А я що? Сама тепер, нікому не потрібна.. – сиділа і повторяла Валентина Богданівна.
– Ну чого ви, все буде добре.
– Буде. Якщо ми з’їдемось. Іринка казала, що на мою квартиру не претендує. Я її продам, ви свою теж. І купимо одну більшу – запропонувала свекруха. У неї аж очі заіскрились.
– Ні, я нічого продавати не буду. Ми, Валентино Богданівно, маємо право жити окремо. Я розумію, вам зараз важко. Але мине час і біль вщухне.. Ми завжди вам раді, але тільки як гості.
Вона зиркнула на мене, але промовчала.
З того дня, почала нас зачіпати безперестанку. То вона когось топить – чоловік зривається, їде до неї, а там калюжка з-під вазона накапала. То їй недобре, вона запах газу відчула в квартирі, то хтось у двері шкребеться. А Денис все бігає до неї.
Мені подруги почали говорити, що вона так сина до себе перетягти хоче.
– То ви або з’їдетесь, або ти чоловіка бачити не будеш. Що тоді робитимеш?
– Нічого..
Та те “нічого” почала переростати у відверту наглість.
Мама подзвонила уночі? Звісно, коханий, їдь, якщо вона просить. Ми зібрались гуляти, а мамі треба шафу посунути? Ну ти іди, ми з сином вдвох погуляємо. До нас гості прийшли, а тебе мама попросила завезти її у супермаркет за продуктами. Ну їдь, якщо потрібно…
І так у всьому. Я дозволила більше, ніж була повинна. Чоловік так бігав пів року, а потім йому самому набридли ці перегони. Сказав, якщо їй і далі так сумно, то нехай продає квартиру і їде до Ірини, а він хоче більше часу приділяти мені з сином.
Та чоловік Ірини був проти того, щоб теща жила з ними.
Валентина Богданівна врешті заспокоїлась. зрозуміла, що все-таки житиме сама.
Я ж чоловіку не забороняла до мами їздити по першому виклику, хоч всередині іноді усе переверталось. Я аж здригалась, коли бачила, що вона дзвонить. Та я зрозуміла, що інколи бездія – найкращий вихід з ситуації.
Як ви думаєте, чи варто було Валентині наполягти на спільному проживанні з сином?
