– Ігорю, ану вище підіймай ноги, коли бігаєш!
– Вибачте, Петро Леонідовичу, але не можу вище – все починає боліти!
– Ну тоді йти на лавочку, ця вправа не для тебе!
Після уроку вчитель викликав хлопчика у кабінет. Намагався пояснити, що з такими незграбними рухами та відсутністю мотивації він ніколи не досягне висот у спорті. Адже потрібно багато старатися, докладати всіх зусиль! А хлопчик постійно тільки шукає різні відмовки, хоча медична комісія сказала, що той цілком здоровий.
– Можливо, я з твоїм татом поговорю. Нехай він тебе на вихідних ганяє на полі. Така підготовка, як у тебе, просто жахлива!
– У мене нема тата. Є тільки бабуся старенька, але вона навіть ходить погано. Не думаю, що вона зможе займатися зі мною.
Тут Петру стало соромно за такі різкі слова. Перед ним сидів першокласник та розглядав захоплено всі нагороди, грамоти та кубки чоловіка.
– Ти колись був у горах? Спав у наметі, розпалював багаття? Ми тут з 7 класом на вихідні йдемо у похід, якраз останнє місце є. Не хочеш з нами? – тихо запитав Петро. Хотів якось залагодити провину перед хлопчиком за свої докори. Совісно стало.
– Ого! Правда з вами можна?! Я хочу! – здавалося, що малий ладен стрибати від щастя.
– Я поговорю з твоїм керівником та бабусею. А ти не бійся, що то дорослі діти – вони хороші, ви потоваришуєте! А зараз біжи на урок, не хочу тебе затримувати.
Вихідні хлопчик провів незабутньо. Він на крок не відходив від Петра Леонідовича, навіть спав з ним у його наметі. Вони разом збирали хмиз для багаття, співали пісні, розповідали анекдоти. Чоловік розповів про отруйні ягоди та гриби, різних тварин, які мешкають у лісі. Та після походу чоловік немов прив’язався до малюка. Йому було шкода Ігоря – сирітка, батьків ніколи в житті не бачив. Жив зі старенькою бабусею, яка ледь ходила. Однак, сам хлопчик був самостійним – ходив у магазин по продукти, прибирав, навіть вмів деякі меблі поремонтувати. Навчався на відмінно, всі його хвалили у школі.
Щовихідних чоловік займався з ним додатково. Не брав від нього жодних грошей чи навіть шоколадок. Так минули роки – Ігор став займатися професійно атлетикою. Зоя Федорівна постійно дякувала Петру та приносила йому домашні пиріжки – вже від таких смаколиків було неможливо відмовитися. Після 11 класу хлопець пішов у армію. Там було суворе навчання, тому хлопець майже не приїздив додому, хіба інколи листи писав бабусі.
Ось він і “дембельнувся”. Купив улюблені солодощі бабусі – велику пачку цукерок та польові квіти на вокзалі. Швидко біг додому, що аж серце вистрибувало з грудей. Ось ще декілька сходинок і він нарешті зможе обійняти та поцілувати рідну бабусю!
На дверях була стрічка та висів документ. Незнайомий номер телефону. Відчинив своїми ключами – нікого нема. Порожньо, немов це не його рідна домівка. Вийшов. Сів на сходи.
– Ого, Ігорю! Ну ти й виріс – справжній чоловік! – сказав сусід
– Сашко? Привіт, а ти не знаєш, де…
– Ми намагалися тобі написати та подзвонити. Але у частині сказали, що згідно з уставом не дозволено. Не знали, коли ти приїдеш. Після того, як ти поїхав, я з дружиною доглядали твою стареньку. Вона вже декілька місяців лежала, не могла зовсім ходити. Важко дихала та постійно молилася за твоє здоров’я. Декілька тижнів тому приходжу та ось….
Ігор заплакав. Сашко обійняв його міцно.
– Друже, ходи до нас у гості. Ти з дороги втомився. Ми якраз вечерю приготували, давай, не соромся.
– Дякую, та зараз хочу побути на самоті. Якось іншим разом, гаразд?
Зайшов додому. Помився, переодягнувся. Зайшов до бабусиної кімнати. Ось над ліжком висить образок, який вона колись вишила сама. Збоку, на тумбі – молитовник, вервечка та фото у рамці. Вона, хлопчик з кубком та Петро Леонідович. Хлопець вирішив провідати свого тренера.
– Вибачте, але такий вчитель більше не працює. Здається, що він вийшов на пенсію. На жаль, ми не можемо вам сказати його домашню адресу чи телефон – конфіденційна інформація. На все добре! – сказала холодним голосом секретарка та кинула трубку.
На дворі вже темніло. Хлопець не міг знаходитися у квартирі. Відчував, що тут йому не місце. Вирішив, що прогуляється рідними дворами, подихає свіжим повітрям.
– О, друже! Ви тільки гляньте, кого я бачу! – сказав сусід, який сидів на лавці біля дому – Ну вже підійди до мене, посидимо разом. Пам’ятаєш, як ми тут футбол грали та голубів ганяли? Знаю, що ти зараз без роботи. Можу тобі допомогти. Ти ж хлопець сильний та розумний…
Ось так Ігор вплутався у погану компанію. Сашко крутив різні афери, організовував підпільні бої. А Ігор там працював. Прибуток ділили 50 на 50.
Одного вечора хлопці трішки перебрали, адже зірвали великий куш – декілька тисяч доларів за сьогоднішній бій! Проходили якраз повз школу.
– О, пацани, дивіться – старий прес качає! Ха-ха, невже такий сильний на свій вік? Пішли, привітаємося з ним – сказав Саша – Агов, діду, а вогника не знайдеться? Ану, обшукай кишені у нього, Ігорю!
Хлопець засміявся та підійшов до старого. Однак закляк на місці. Це був його тренер, Петро Леонідович.
– Ігорю, це ти? Не думав, що ти впадеш так низько. Сподівався, що всі плітки про тебе – то брехня. Зараз є шанс все виправити, не загуби своє життя – сказав чоловік та розвернувся геть.
Ігор довго стояв та дивився йому в слід. Не міг нічого сказати. Від сорому він хотів провалитися крізь землю.
– Агов, ти що – діда старого забоявся? Ха, боягуз! – почав сміятися друг
– Та пішов ти! Все, на мене можеш більше не розраховувати, я виходжу з цієї гри! Сам копирсайся у своєму болоті, а про мене забудь!
Розвернувся і пішов додому. Тоді не зміг заснути, весь час думав про слова чоловіка.
Через декілька років хлопець давав інтерв’ю відомому спортивному журналісту. Ось вона – перемога та перше місце у всесвітньому чемпіонаті! Багато людей брали у нього автограф. По дорозі додому зателефонувала дружина та попросила купити ліки – у сина температура.
Тоді вже було досить пізно, але в аптеці був ще один відвідувач. Старенький дядечко, у якого вже руки тряслися.
– Будь ласка, ви якось допишіть у зошит, а завтра занесу решта грошей – пенсія ще не прийшла.
– Вибачте, але тут не магазин та не базар. Торгуватися зі мною не треба. Як я перед начальством буду відчитуватися? Ще не вистачало, щоб через вас мене з роботи звільнили! – каже молода дівчина. Тримає у руках ліки, не дорогі.
– Зрозумійте, вони мені дуже потрібні! Погано без них – каже дідусь.
Ігор поспішав додому. Та і шкода стало пенсіонера.
– Скільки коштують ці ліки? Дайте мені 3 пачки. Ось, візьміть, дідусю – сказав чоловік та втратив дар мови.
– Ігорю, це ти? Не можу повірити своїм очам! Ось це так зустріч! – сказав пан Петро та обійняв хлопця.
Вони разом вийшли з аптеки. Вже похолодало та почався дощ, а дідусь без парасольки.
– Сідайте до мене, у машину. Не хочу, щоб ви намокли. Знаєте, тоді ваші слова перевернули все моє життя. Боюся уявити, що було б зі мною, якби я далі займався тою гидкою справою.
– Я завжди вірив у тебе. Ти – молодець. Ой, а куди це ми їдемо? Я не живу на цій вулиці.
– А ми не до вас додому їдемо, а до мене у гості. Не хочу чути жодних заперечень. Дружина вже чекає на вечерю. Та і хочу вас з Петриком познайомити.
– Це хто?
– Мій син. Ви для мене не просто тренер. Тому вирішив, що назву сина на вашу честь!
– Ну тоді я просто не можу пропустити таку важливу зустріч! – сказав радісно дідусь та прищепив пасок безпеки.
На вашу думку, чоловік намагався стати для хлопчика справжнім батьком, а не просто тренером?
