Ключ від бабусиної квартири дзенькнув об батарею й упав мені просто під ноги — ковзнув по старому лінолеуму, ніби йому теж соромно було тут лежати. У коридорі ще стояв її запах: пральний порошок і м’ята. Артем потягнув мене за рукав:
— Мамо, ми тут тепер будемо?
Я вже відкрила рот відповісти, як телефон у кишені завібрував. «Мама».
— Ти в квартирі? — її голос був швидкий, ніби вона боялася, що я переб’ю.
Я притисла слухавку плечем, поки іншою рукою знімала дитині шапку.
— Так. Щойно зайшли. Тут холодно, батареї ледь теплі…
— Слухай, часу мало. Треба діяти. Продаси бабусину, а ми — свою трьошку. І купимо будинок за містом. Разом. Я вже бачила варіант — тобі сподобається.
Вона говорила «разом» так легко, ніби вже стояла на подвір’ї з ключами в руці й махала нам біля хвіртки.
Олег мовчки заніс у кімнату пакет з дитячими речами, поставив на табуретку і подивився на мене: «Ну?»
Я опустила очі на бабусин сервант. На ньому — в’язаний гачком комірчик і її окуляри в футлярі. Хотілося просто сісти на диван і не вставати — не через втому, а через те, що вперше за довгий час у нас був, хай і пошарпаний, але свій дах.
А мама вже в телефоні малювала іншу картинку:
— Діти ж будуть на дворі бігати, не по під’їздах. Ти ж сама мріяла, щоб простір. І Олег твій хай зробить мангал, він же любить.
Олег ковтнув і тихо, щоб діти не чули, запитав:
— А документи? Як це «разом»?
— Та як-як… — мама зітхнула так, ніби ми питали дурниці. — Все зробимо як треба. Я домовлюся, не хвилюйся.
Я пам’ятала, як ми починали: маленька орендована квартира, стіни тонкі, сусіди стукали по батареї, коли Артем плакав ночами. Ми відкладали на перший внесок, складали гроші в конверт у шафі. Потім з’явився тест з двома смужками — і конверт розчинився на ванночку, ліжечко, коляску, аналізи, вітаміни.
Потім — друга вагітність. Я робила манікюр у себе вдома, коли діти засинали. Руки пахли антисептиком, а в кімнаті стояла тиша така, ніби я боялася дихати — тільки б не розбудити.
Кредитів ми боялися. Олег інколи приходив з роботи похмурий, клав ключі на тумбочку й мовчав довше, ніж зазвичай. Я не питала, що там. Він не розповідав. Ми жили обережно, як по льоду.
І от бабуся… Вона була єдина, хто не питав, «коли ви вже щось купите». Вона просто відчиняла двері й казала: «Знімайте куртки. Я борщу поставила». Вона вміла бути поруч так, що не було соромно за свою бідність.
Коли їй стало зле, ми моталися по лікарнях, тягнули пакети з ліками. Я пам’ятаю, як сиділа в коридорі після обстеження, тримаючи в руках чек і намагаючись порахувати, чи вистачить до зарплати. Олег тоді мовчки пішов і взяв мікрокредит — просто прийшов увечері, поклав папірці на стіл і сказав: «Не кажи їй». Я й не сказала.
У грудні бабусі не стало.
Після похорону, коли всі розійшлися, я стояла в її кухні й мила чашки, хоча вони й так були чисті. Просто треба було щось робити руками. Тоді ж тітка сказала: «Богдана оформила квартиру на тебе з Олегом. Вона хотіла, щоб ти не бігала по зйомах».
Я тоді вперше за довгий час заснула без думки «а якщо нас попросять звільнити квартиру». Тихо, без героїзму, без сліз — просто заснула.
А тепер мама говорила про будинок.
Ми з Олегом сіли ввечері на старому бабусиному дивані. Діти нарешті повсипали. Лампа світила жовтим, як у під’їзді.
— Ти їй довіряєш? — запитав він.
Я провела пальцем по подряпаному підлокітнику, ніби там була відповідь.
— Це ж мама, — сказала я і сама почула, як це звучить: не впевнено, а ніби я прошу дозволу в самої себе.
Наступного дня мама прислала фото: білий будинок, рівний газон, паркан, за яким видно яблуні.
«Дивись, яка краса. Тут дитяча гойдалка стане. І бесідка. Я вже домовилась, треба швидко, бо заберуть».
Вона тиснула швидкістю. І я піддалася. Бо хотілося не тільки вижити — хотілося жити.
Квартира бабусі продалась швидко. Ремонт старий, але район хороший. Я пам’ятаю той момент у нотаріуса: ручка в руці, папір під долонею, сухість у роті. Підпис — і наче відрізала частину себе. Олег стояв поруч і дивився на мене так, ніби хотів зупинити, але вже пізно.
— Все буде нормально, — сказала мама, коли ми вийшли на вулицю. — Віддавай гроші мені, я додам з продажу нашої й оформлю будинок.
Я віддала. Пачка купюр була тепла, наче щойно з печі, і важка не вагою — сенсом. Мама сховала її в сумку так буденно, ніби це гроші на базар.
— А коли ми поїдемо дивитися будинок? — запитала я.
— Скоро, доню. Я подзвоню.
Перший тиждень вона «була зайнята». Другий — «поганий зв’язок». Третій — я вже ловила себе на тому, що перед набором номера роблю вдих, як перед стрибком у воду.
Одного дня я набрала знову. Гудки. Гудки. Гудки. Потім — коротке «абонент не відповідає».
Олег підійшов ззаду, взяв мій телефон, подивився на екран і, не кажучи ні слова, поклав його на стіл. Пішов у коридор і довго зав’язував шнурки, хоча йому нікуди не треба було.
Я написала мамі повідомлення: «Візьми слухавку. Діти питають про будинок». Відповіді не було.
І тоді подзвонила тітка. Вона не почала з «привіт». Вона видихнула в трубку, ніби щось тягнула на собі:
— Ти вдома? Сядь.
Я сіла на кухонний стілець. У мене в руках була ложка, і я мішала неіснуючий чай.
— Що сталося?
Пауза. Потім — слова, які лягли на стіл, як ніж:
— Твоя мама оформила будинок на себе. Вона вже прописала там твого вітчима. І… вона не збиралася вас туди брати. Вона так і сказала: «Нехай якось крутяться. Вони молоді».
Я не закричала. Не впала. Я просто дивилася на краплю води, що повільно сповзала по крану. Вона сповзала і сповзала — і ніяк не падала.
— Це… ти точно знаєш? — запитала я, і мій голос був чужий.
— Я бачила документи, — відповіла тітка. — Вони хвалилися. Твій вітчим сміявся. Сказав: «Гарно вийшло. Вчасно вона продала ту двушку».
Олег зайшов на кухню саме в цю секунду. Побачив моє обличчя — і зупинився, наче вдарився об стіну.
— Що? — тихо.
Я передала йому телефон. Він слухав, не перебиваючи. Тільки один раз його щелепа сіпнулася, а пальці так стиснули край столу, що побіліли.
Після дзвінка він мовчки пішов у кімнату, відкрив шафу, дістав нашу папку з документами — ту, де ми зберігали договори оренди, свідоцтва, довідки. Почав перегортати, ніби там можна було знайти «назад».
— У нас хоч щось є? Розписка? Переказ? — спитав він.
Я згадала, як віддавала гроші з рук у руки. Без розписок. Бо «це ж мама».
— Ні… — сказала я і відчула, як це «ні» вдарило об стіни і повернулося мені в груди.
Діти прокинулися від нашої метушні. Артем вийшов у коридор, потираючи очі.
— Ми їдемо в будинок? — спитав він сонно, вчепившись у мою ногу.
Я присіла, застібнула йому піжаму на грудях і не змогла відповісти. Просто провела рукою по його волоссю. Він ще раз повторив, вже голосніше:
— Мамо?
Олег різко відвернувся до вікна. Я бачила його спину — напружену, чужу. Він не плакав. Він просто стояв так, ніби тримав щось важке й боявся впустити.
Наступного ранку я поїхала до мами. Без попередження. Дорога тягнулася довго, автобус трясся, люди поруч говорили про свої покупки, про ціни на картоплю. Я стискала в сумці ключ — уже не від квартири, а від порожнечі, яка залишилася після неї.
Мама відчинила не одразу. Відчинила щілину, побачила мене — і її обличчя стало рівним, як кахель.
— Чого ти приїхала? — спитала тихо.
— Де будинок? — я не знімала куртки. — Де «разом»?
Вона знизала плечима.
— Я ж не обіцяла, що він буде на вас записаний.
— Мамо… — у мене пересохло в роті. — Я віддала тобі все, що в нас було. Це була бабусина квартира. Вона для дітей її лишила.
В коридорі з’явився вітчим. Сперся об одвірок і подивився на мене так, ніби я прийшла просити милостиню.
— Не роби драму, — сказав він ліниво. — Живіть на зйомі, як жили. Подумаєш.
Мама поправила пасмо волосся і подивилась не на мене — кудись повз. Вона не підвищувала голос. Вона просто відступала всередину квартири, як людина, що вже вирішила.
— Ти доросла, — сказала вона. — У тебе чоловік є. Нехай забезпечує.
Я стояла на порозі, а в голові крутилася одна дрібниця: як швидко людина може перестати бути «мамою» і стати просто жінкою за дверима.
Я витягла з сумки ключ і поклала його на тумбочку в коридорі — на мамин рекламний журнал і пачку чеків. Не її ключ. Свій. Той, що дзенькнув об батарею в бабусиній квартирі.
— Це був останній, — сказала я.
Мама не взяла його. Вона просто дивилася, як він лежить, ніби то чужа річ, яку забули.
Я вийшла в під’їзд, спустилася сходами — ліфт не працював. На першому поверсі відчинилися двері, і хтось заніс дитячий візок, стукаючи колесами об поріг.
На вулиці я дістала телефон, набрала Олега. Він відповів одразу — без «алло», просто дихання.
— Я йду додому, — сказала я. — Забери дітей від сусідки. Я куплю хліб і молоко.
Я поклала слухавку, зайшла в магазин біля зупинки, взяла найдешевший батон і пакет молока.
На касі гроші дрібно дзенькнули в долоні так само, як той ключ — тільки цього разу мені не було що кинути на підлогу.
