Рік тому ми зіграли весілля мого сина. Микола – моя єдина дитина, я його самостійно виховувала, адже чоловік загинув 20 років тому. Ми жили у невеличкій однокімнатній квартирі на околиці міста. Я часто гарувала на двох роботах, щоб дати сину найкраще – одяг, солодощі, освіту.
Микола вступив до університету в нашому місті. Там познайомився з Оксаною – дівчина хороша, привітна та красива. Її батьки власники великої мережі елітних ресторанів у місті, тому донька завжди приїжджала на навчання на новенькій іномарці, відпочивала з подругами закордоном тричі на рік та одягалася у модних бутиках. А Микола – звичайний хлопець, після навчання підпрацьовував охоронцем у супермаркеті, одягався у секонд-хенді та бачив відпочинок хіба на городі в селі. Однак, пара досить довго зустрічалася, ще на першому курсі між ними пробігла іскра. От нещодавно закінчили університет і одразу весілля зіграли.
Звісно, що майже всі витрати на весілля оплатили батьки моєї невістки. Вже гості починають збиратися, музиканти поїхали геть, а невістка хотіла розрахуватися з обслуговуванням та ведучим. Я вирішила з нею поговорити тет-а-тет.
– Оксанко, ти мені тепер вже не чужа людина. Я тебе вважаю своєю донькою та дуже щаслива, що мій син обрав тебе. Розумію, що я не настільки багата, як твої батьки, але впевнено можу сказати, що я завжди прийду вам на допомогу.
– Та що ви, Галино Іванівно, дякую! Але у мене є моя мама, рідна, яка мене народила та виховала. Та без їх допомоги не було б цього весілля, але дякую за такі слова – розсміялася дівчина та побігла до гостей, які ще танцювали у залі.
Я не звернула увагу на її слова. Ну подумаєш – так, вона не сирітка, є батьки. І невістка до того ж права – її батьки у всьому допомогли, бо з моєю зарплатою вистачило хіба на розпис та скромне святкування вдома. Однак, не думала, що після того вечора все так зміниться…
Звісно, що мови не було про те, щоб молодята жили разом з батьками. Ще на першому курсі невістці подарували трикімнатну квартиру у центрі міста, тому син переїхав жити до неї. Запрошувала дітей у гості, але ті відмовлялися, мовляв, роботи багато, вже мають плани та цілий тиждень або вже запросили батьків жінки до себе у гості. Я не ображалася, можливо, що дійсно не мають часу? Однак, за місяць часу після весілля вони до мене жодного разу не приїхали, хоча живемо в одному місті!
Якось зателефонувала сину та попросила приїхати, поремонтувати мені кран, адже через нього нещодавно сусідів затопила. Та і лампочку треба мені поміняти, стіл хитається й замок у дверях погано крутиться. Я вже не молода, спина постійно болить та руки трусяться. Думала, що Микола допоможе, адже він у мене єдиний помічник. Та син відмовився, адже їхати через все місто та бензину палити заради крана та стола – не його справа та порадив викликати майстра. Не стала з ним сперечатися та лаятися, але якось на душі гірко стало. Добре, що мої сусіди допомогли, а я їм на знак подяки пиріжки смачні спекла.
Нещодавно народилася дівчинка, Аліна. Мене навіть не запросили на виписку та хрестини, але ж це моя онука! Побачила фото у Фейсбуці, де всі є – свати, друзі та колеги по роботі, святкували у ресторані за містом. Подзвонила до сина й запитала, чому про мене забули, але у відповідь почула докори про те, що я сама винна – не телефоную, у гості не приходжу. Та і чужих людей вони не хотіли кликати, щоб на дитинку не наврочили. Я кинула трубку.
Хіба я чужа людина? Я – рідна мама та бабуся, чому зі мною так вчинили? Невже син забув про те, як я старалася заради нього. Вже місяць минув з тої розмови. До мене ніхто не телефонує, не кличе у гості. Здається, що образилися на мене. Але за що? Рідний син не цікавиться моїм здоров’ям та життям, вже давно не приїздить до рідної домівки. Невже я втратила єдину близьку людину?
Що б ви могли порадити героїні нашої історії? Невже її син правильно вчинив?
