Ніколи не ділюся з чужими історіями власного життя, але в час війни про таке гріх не розповісти.
Літо 1989 року. На той момент мені вже виповнилося 14 років. Поїхала на канікули до бабусі в село. Такі поїздки завжди перетворювалися на цікаві пригоди, особливо, якщо на літо привозили ще й мою хорошу подругу Світланку.
Вона завжди мене підбурювала на якісь шалені вчинки, за які я потім отримувала на горіхи від бабусі.
Одного вечора вона якось вмовила мене поїхати до райцентру на дискотеку. Туди мали з’їхатися хлопці з усіх сусідніх селищ – та ще приманка для 14-річної дівчинки!
От ми й чкурнули. Спочатку все було просто чудово, ми тішилися і не могли дочекатися моменту, коли якийсь красунчик запросить нас до танцю. Але потім моя подруга утнула таке, що мій настрій було зіпсовано на весь вечір.
Як тільки ми вийшли з автобуса і опинилися в самісінькому центрі містечка, Світлана перейшла на російську мову. Каже мені:
– І ти, пожалуста, гаварі на рускам. Іначє будут гаваріть, шо ми з дєрєвні.
Я витріщилася на неї і не могла зрозуміти, що за дурниці вона каже. Хіба українська мова – це щось, чого варто соромитися?
Я продовжувала розмовляти рідною солов’їною, хай би що про мене не казали.
Якби така тверда позиція щодо мови існувала в свідомості українців зараз, можливо страшна війна ніколи б не прийшла на нашу землю. Плекаймо нашу мову, бо ж вона така одна! І вона таки прекрасна!
Як вважаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
