Наше село раніше було дуже багатим і багатонаселеним. Та йшли роки і молодь потроху виїжджала. Тепер тут одні літні люди живуть.
Я маю двох сусідів Валентину і Івана. Ми часто збираємось, обговорюємо буденні справи, онуків.
Валентині – сімдесят. Усе життя кар’єру будувала. Хоча в селі багато чого і не досягнеш. Заміж так і не вийшла, не мала часу, та і не було за кого.
Іванові вісімдесят. В свій час мав неймовірну популярність серед сільських жінок, тому дітей, та і онуків мав багато. Не дивлячись, на це з усіма колишніми мав прекрасні стосунки.
У мене є донечка Віра. Проживає в місті, на жаль стосунки в нас не найкращі. Згадує про мене лиш коли гроші потрібні чи якась допомога. Що поробиш, напевно так виховала.
Усі в якомусь сенсі заздрили Івану. Його вдача і веселий норов нікого не залишали спокійними, що вже казати про вміння налагоджувати комунікацію, уникаючи конфліктів.
Якось я вирішила піти в ліс, набрати ягідок чи грибів. Напередодні пройшов дощик. То ж похід обіцяв бути вдалим.
Мені і справді пощастило: я повернулася додому і з грибами, і ягодами. Але з лісу я принесла ще й маленьке лисеня. Воно потрапило в капкан, і йому була потрібна допомога.
Я принесла його додому і назвала Богданом. Спочатку у нього не було сил, щоб їсти. Лисеня тільки воду пило і молоко. Тільки через тиждень сили почали до нього повертатися, і він почав їсти м’ясо.
Мені із Богданчиком веселіше жити стало. Лисеня, коли зміцніло, почало по дому ходити. З котом моїм, Ваською, подружився.
Ми з Валентиною часто за Богданчиком спостерігали і захоплювалися ним. Тільки Валентина боялася, що коли Богданчик підросте, то красти курей почне. Але я її заспокоїла: навіщо йому це, якщо я його годувати буду?
Одного разу я у справах поїхала в місто. Швидко зробивши справи в пенсійному фонді, я пішла на вокзал. До відправлення мого автобуса був майже годину.
Я присіла на лавочку, щоб трохи відпочити. Я відразу ж звернула увагу на молоду дівчину. Вона купила собі булочку і швидко її з’їла. Було видно, що дівчина дуже голодна. Потім вона перерахувала гроші, важко зітхнула і залишилася сидіти на лавочці. Потім вона раптом почала плакати. Тихо так, майже нечутно. Мені чомусь її так шкода стало.
Ніхто на дівчину жодної уваги не звертав. Я купила їй води і сказала:
– Візьми. Ти ж пити хочеш.
Дівчина подивилася на мене з великою вдячністю, випила воду і сказала:
– Спасибі вам велике! А як ви дізналися, що я пити хочу?
– Так просто зрозуміла і все. Як тебе звати? І куди ти їдеш?
– Мене звати Олена. Я нікуди не їду. Я тут живу. Я закохалася в хлопця, тепер чекаю дитину. Він від мене з дитиною відмовився. А мачуха мене з дому вигнала. Ось тому я на вокзалі вже тиждень живу. Тут не так страшно, люди завжди є.
– А давай, ти до мене поїдеш? У мене будинок великий, місця всім вистачить. Я одна живу. Ти у мене відпочинеш і вирішиш, що тобі далі робити.
– Я навіть не знаю. Незручно якось. Адже ми зовсім один одного не знаємо.
– Так дізнаємося. У мене тобі все одно буде краще, ніж на вокзалі. Думай швидше, а то скоро наш автобус приїде і нам їхати треба буде. Наступний рейс буде тільки ввечері.
Олена подумала і погодилася.
Олена виявилася просто чудовою дівчиною. Їй нещодавно тільки вісімнадцять років виповнилося. Її матері не стало, коли Олені всього п’ять років було. Через рік батько одружився. Але мачуха не любила Оленку. Дівчинці так не вистачало любові і турботи. Ось вона і повірила хлопцеві, який її так обдурив і зрадив.
Ми з Оленою стали жити разом. Я натішитися не могла такою працьовитою помічницею.
Навіть Богданчик відразу ж полюбив Оленку, а вона його. Жили ми з Оленкою душа в душу. Потім раптом дочка моя до мене в гості приїхала.
– Мамо, а давай цей будинок продамо, і я тебе в місто заберу. Ти мені гроші за будинок віддаси і ми купимо квартиру побільше!
– А куди ж я Оленку подіну? Ваську із Богданчиком?
– Мамо, а тобі хто дорожче: рідна дочка чи твоя Оленка і тварини ці? Та ти взагалі з глузду з’їхала! Чужу людину в будинок привела! А раптом вона злодійка? А навіщо ти лисеня з лісу принесла? Розвела тут цілий зоопарк!
– Повертайся в своє місто! Ти ж про мене згадуєш, тільки тоді, коли тобі щось від мене треба! Нікуди я з тобою не поїду і будинок свій продавати не буду!
– Після того, як тебе не стане, цей будинок мені дістанеться! – закричала мені моя дочка і пішла, грюкнувши дверима.
Більше вона до мене не приїжджала.
Одного разу ми з Оленкою в саду працювали, а тут Богданчик навіщось почав рити яму під старою яблунею.
– Богданчику! Що це ти твориш? Так цю яблуню ще мій прадід посадив. А ти тут підкоп справжній робиш! Яблуня ж засохнути може! – розсердилася я.
Я підійшла ближче і побачила, що Богдан вирив із землі велику бляшану коробку.
Я відкрила її і ледь не впала. У коробці лежали коштовності і золоті монети. Я зрозуміла, що це мій прадід їх закопати встиг. Адже ми були колись дуже багаті. Справжній скарб знайшов для нас наш Богданчик. Ми з Оленкою ремонт хороший зробили в будинку. Тепер у нас в будинку і ванна є, і туалет.
Незабаром Оленка народила дівчинку. Маленьку назвали Оксанкою. Ми були дуже раді появі на світ цього маленького дива. Ми працювали на городі, ростили Оксанку і були дуже щасливі. Тут з міста до мене знову дочка моя заявилася. Вона застигла на місці, коли побачила, яким став мій будинок.
– А розбагатіла! А щоб з донькою поділитися і не подумала! Чому це я повинна в злиднях жити, поки ви тут в раю живете? Я теж маю право на цю спадщину!
– Ні на що ти не маєш тут права! Оленка зі мною живе вже давно. Вона мені ближчою і ріднішою за тебе стала. А скарб Богданчик знайшов, якого ти так ненавидиш! Їдь звідси! Я не хочу тебе більше бачити. Будинок свій я Олені заповіла. А ти нічого не отримаєш!
– Так я її по судах затягаю, але цей будинок вона не отримає ніколи! – сказала моя дочка і пішла.
Я сподіваюся, що вона мене зрозуміла і залишить нас у спокої
Складна ситуація! А ви що думаєте з цього приводу?
