Хочу розповісти вам історію своїх похресників. До 35 років вона всіх переконувала, що не буде народжувати, мовляв, сама живе в злиднях, а прирікати ще й дитину на це не хотілося. Тим паче світ такий жорстокий, що малюкові краще цього не знати. Однак потім їй різко захотілося всиновити дитину.
Чоловіка у неї не було. Натомість була кар’єра. Вона то високо злітала, то низько падала, але ніколи не здавалася.
Тож після 30-ти вона марила хлопчиком, бажано до року. А ще краще – немовля, щоб відчути усі етапи материнства. Думала, що згодом найме няньку і буде легше.
Я намагалася з нею про це поговорити. Зважити усі “за і “проти, з’ясувати, чи не робить вона помилку. Та рішення залишилося незмінним і більше не підлягало обговоренню. Щодо родичів, то вони не знали про її наміри.
Ми почали відвідувати різноманітні дитячі будинки. Вони нас приємно вразили. Діти там жили в приємних умовах, з добрим харчуванням та привітними працівниками. Не в усіх сім’ях є такий рівень життя.
Після 5 чи 6 відвіданих закладів нарешті пролунав телефонний дзвінок.
– Є чудова новина! Можете приїжджати по свого 9-місячного хлопчика!
Вона негайно приїхала і спішила в кабінет директриси. Поруч гуляли дітки з ясельної групи. Раптом почувся крик:
– Мама! Це моя мама!
У голові туман, а ноги більше не слухають. Сіла на лавку, що була поруч. До неї підбігла маленька дівчинка, вхопилася за ногу і повторила:
– Моя мама!
Лише їй відомо, які почуття вирували всередині у цей момент. Пізніше вона розповідала, що після почутих слів більше не могло бути й мови про хлопчика. Одразу стало зрозуміло, що це її дочка.
Потім вона принесла мені фото. Там я побачила худеньку, лисувату дівчинку. Зовсім не симпатична. Однак вона нічого не хотіла чути. Вибір було зроблено.
Я все ж аргументувала, чому не варто цього робити: і гени в неї погані, і зі здоров’ям проблеми, і розмовляти добре не вміє та й з документами біда, бо суду щодо позбавлення батьківських прав ще не було. Пройшло лише 4 місяці, відколи її забрали від колишніх батьків.
Однак вона не здавалася. Їй вдалося подолати усі труднощі і всиновити цю дівчинку.
Потім був період нескінченних лікарів та занять з дитиною. Вона намагалася дати їй все можливе.
Звичайно, що ніщо не давалося легко. Довелося пройти крізь сльози, зневіру, непорозуміння, але безмежна любов допомогла пройти цей шлях з гідністю.
Я навіть не підозрювала, що в ній є такі материнські почуття.
Вона разом з дочкою багато подорожувала і відвідала численну кількість санаторіїв, щоб покращити здоров’я. Люди говорили, що дівчинці дуже пощастило.
Та на мою думку, тут ще можна посперечатися, кому з них пощастило більше. Адже з того часу пройшло 10 років, а вони досі продовжують обмінюватися любов’ю та натхненням.
Дочка зараз вчиться у гімназії. У неї відмінні оцінки і шанобливе ставлення до матері.
Вона не знає, що ця жінка їй не рідня. Однак я вважаю, що про це й не варто згадувати.
Ось як діти змінюють життя людей.
А що ви думаєте про дітей і процес всиновлення?
