Жулька – це маленька безпородна собачка, яка два роки тому була знайдена Оленою Дмитрівною на дачі ще безпорадним щеням. Чи то хтось підкинув її на ділянку, чи то собака притягла своїх щенят, а потім повела, та один з якоїсь причини залишився, вже і не дізнатися, як все було насправді.
Олена Дмитрівна приїхала на дачу і, відкривши хвіртку, почула слабке попискування. Біля будиночка лежала руда грудочку з уже відкритими очима.
Втопити безпорадне цуценя Олена Дмитрівна не могла, тому запропонувала його сусідам, але охочих взяти собаку не знайшлося. Ось так і довелося залишити Жульку у себе.
За літо маленька руда грудочка перетворилася в товсте незграбне цуценя з м’якими висячими вухами і пухнастим хвостом, скрізь бігаючи за господинею. Питання, як назвати приймака, взагалі не існувало. Жулька – вона і є Жулька.
Після закінчення дачного сезону Олена Дмитрівна взяла собаку з собою в місто. І на те були свої причини. По-перше, за літо вона прив’язалася до Жульки, яка платила їй такою ж щирою любов’ю, мабуть, пам’ятаючи про ті щенячі дні, коли Олена Дмитрівна годувала її теплим молоком з пляшечки.
По-друге, вже було видно, що собака буде невеликою за розмірами, може трохи більшою за кота, що важливо для міської малометражної квартири. І, нарешті, по – третє, буде з ким проводити довгі зимові вечори, так як жила Олена Дмитрівна одна.
Жулька швидко прижилася в місті, прийняла розпорядок дня, який встановила для неї господиня, без страху відвідувала ветеринара, щоб робити всі необхідні щеплення. Ось тільки звикнути до нашийника вона так і не змогла. Ходила в ньому тільки в разі потреби, а на прогулянці йшла поруч з господинею або бігала у дворі вільно.
Жульку любили за ласкавий характер і бабусі, які цілий день сидять на лавочках, і молоді матусі, які вигулюють своїх малюків, і дітвора, якої було більш ніж достатньо в багатоквартирному будинку.
Вона ніколи без приводу не лаяла на людей, ні на інших собак і завжди була там, де весело і шумно. Її чорні очі-гудзики блищали, коли вона із задоволенням носилася за сусідськими дітьми.
Особливо відрізняла Жулька маленьких діток. А коли чийсь малюк, опустившись навпочіпки, гладив її по спинці або чухав за вушками, вона завмирала, блаженно заплющивши очі, терпіла, коли малеча тягнула її за хвіст або, посадивши на санки або в коляску, возила по двору.
Але якщо їй здавалося, що дитині загрожує небезпека, Жулька заливалася таким гавкотом, що не звернути на це увагу було просто неможливо.
І ще вона не любила машини, яких у дворі було безліч. Проходячи повз них, вона глухо бурчала, висловлюючи своє ставлення до всього автомобільного племені, і не пропускала нагоди показати своє «фе», помітивши колесо.
У той весняний день Олена Дмитрівна як завжди гуляла з Жулькою у дворі. Собака носилася по двору, радіючи свіжому повітрю і можливості побігати з дітьми. Що сталося потім, толком ніхто сказати не міг. У якийсь момент всі почули, як різко заверещали гальма, почувся собачий виск і відчайдушний плач дитини.
З машини вискочив молодий хлопець, і кинувся до лежачого на асфальті малюка, до якого, щось вигукуючи, вже бігла недбайлива мати і якісь жінки. У метушні ніхто не звернув уваги на Жульку. Тільки Олена Дмитрівна, плачучи, намагалася якось звільнити собаку, яку і видно не було з-під колеса джипа.
Жулька була ще жива. Вона слабо скавуліла і, коли господиня погладила її мордочку, лизнула її руку. Це було прощанням. Жульки не стало.
Як розповів водій, він їхав, намагаючись знайти місце для парковки, коли несподівано прямо перед ним з’явилася дитина років трьох-чотирьох.
Він різко загальмував, але джип – машина велика і важка, відразу зупинитися вона не могла, і бути б біді, якби на малюка не стрибнула собака. Від удару ззаду дитина подалася вперед і впала на асфальт, поруч з машиною.
Ховали Жульку всім двором. Старші діти вирили під кущем бузку ямку, куди і поклали собаку, загорнуту в шматок тканини. А мама малюка поставила на цьому місці садову скульптуру собаки з написом на грудях «Жулька».
Так закінчилася коротке собаче життя.
Історія про цю відважну собаку зворушує до сліз, чи не так?
