Того дня мені здалося, що світ перевернувся з ніг на голову. Я їхала за кермом і була готова от-от заплакати, припаркувалася біля супермаркету, бо задзвонив телефон:
– Алло, мамо! Так, я була у лікаря! Ні, все погано! Давай пізніше поговоримо, бо я в машині! – а тоді дозволила собі поплакати.
Таких гірких сліз, як тоді я ще ніколи не мала. Я не знала, як про все розповісти чоловіку, розуміла, що наші стосунки зруйновано. Здавалося, що час зупинився, а життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Ще й він почав наполегливо дзвонити, та я кинула телефон на сусіднє сидіння і не тямилася від того, що сказав лікар.
Мої думки перервав дзвінок від тата:
– Алло. – тремтячим голосом відповіла я.
– Доню, що сталося? Ти де?
– На стоянці, де ми завжди закупляємось…
– Скоро буду.
Тато через 15 хвилин вже сидів поруч і намагався якось мене заспокоїти.
– Доню, все буде добре, от побачиш!
Я народилася на початку 90-х, у сім’ї вчительки й водія-механіка. Батьки жили скромно, але мені немає на що жалітися, дитинство у мене було чудове, багато друзів і купа пригод. Батько з малечку вчив мене все, що сам знав про машини і я настільки ними захопилася, що цілими днями сиділа в гаражі. Мати час від часу намагалася нагадати татові, що я все ще дівчинка і мені не місце біля масла, брудних гайок і ключів, але мені це справді подобалось. Якось він зізнався, що сильно хотів сина і частково його мрія здійснилася. А мати регулярно хотіла, щоб я хоча б приміряла плаття, але всі вже звикли бачити мене у джинсах і кедах.
Мама розповідала, що вагітність була не планованою і що виховувати було б не легко, ще й часи такі. Але коли батько вперше взяв мене на руки, то просто розтанув. Вони з мамою дивувалися наскільки я була схожа на них.
Минали роки, вже у 16 я вміла водити машину, хоча мати завжди пережила за мене, та я сама ніколи не їздила. Паралельно вступила у коледж. Потім успішно здала на права і не тямилася від щастя.
– Доню, запам’ятай – дорога не любить самовпевнених! – любив повторювати тато.
Та я не думала, що колись ця фраза буде мене стосуватися. Одного вечора я взяла машину покататися по місту. Опустила вікно, ввімкнула улюблену музику. На одному зі світлофорів молоді хлопці на іномарці вирішили позмагатися зі мною – дражнили, тиснувши на газ і підсвистували. Я була переконана, що з легкістю їх обжену.
Я пам’ятаю, як натиснула на газ і швидко розігналася, а потім як білі яскраві лампи світили мені прямо в очі. Я отямилася у реанімації. Лікарі казали, що мені пощастило. Тиждень провести у комі, але потім стан стабілізувався.
Я помічала, які сумні у батька очі. Він картав себе за те, що навчив мене усього, що знав, але не зміг вберегти від біди.
– Тату, припини! Ти ж ні в чому не винен! Я припустилася помилки!
– Доню, якби ж я тільки знав…Мати ще довго зі мною не розмовляла…
Наступний рік після аварії я заново вчилася ходити, їсти й говорити. Мати покинула роботу, щоб бути поруч, але з часом життя налагоджувалось. Я знову вступила у коледж. Потім до університету, де зустріла свого коханого Павла.
Мені здавалося, що любов із першого погляду. Він через кілька місяців зробив мені пропозицію і ми побралися. Потім влаштувалися на роботу і жили на знімній квартирі.
Настав час планувати дітей. Він сильно хотів таку ж велику сім’ю, як у нього. Але я було згодна поки на двох-трьох дітей. Та все було марно. Ми намагалися рік, другий третій. Усі лікарі розводили руками, що ніяких причин немає, що ми обоє здорові й вони не знають в чому діло.
Десять років минуло з того часу. Мені вдалося потрапити на прийом до відомого професора.
– Що ж, Валентино, мені дуже жаль. Але у вас не може бути дітей.
– Ніколи?
– Ні, це рідкісний випадок, але невиліковний. Мені шкода! Та не варто так сильно розчаровуватися, комусь набагато гірше зараз, ніж вам.
Після візиту я стала сама не своя. Я зрозуміла, що мій шлюб розпадеться, адже чоловік марив дітьми, а що він скаже, коли дізнається, що я їх йому не подарую…
– Доню, він тебе кохає, і ніколи не кине! – підтримував у машині батько і гладив мене по голові.
– Але це кінець!
– Не поспішай з рішенням! Дай собі час! Навіщо ставити на собі хрест, адже ти ще така молода! Доню, ну припини плакати!
– Я не знаю, як йому це сказати!
– Слова самі прийдуть, просто тобі потрібно заспокоїтися і відпочити. Добре? Пообіцяєш не поспішати з рішенням?
– Добре!
– Ну от. Поміняймось місцями й відвезу тебе додому, а то Павло буде переживати…
Вони поїхали. Валентина зовсім пригнічена пішла одразу в ліжко.
– Не змушуй її розповідати, що сталося. Нехай відійде. Зрозумів? Сама розповість! – наказав батько Павлу і пішов.
Чоловік приліг біля неї й спитав:
– Хоче чаю, люба?
– Ми розлучаємось!
– Що? Чому? Ти що, мені зрадила?
– Ні. Павле, ми ніколи не матимемо власних дітей. Я щойно від лікаря.
– А чому ти одразу говориш про розлучення? Я ж тебе нікуди не відпущу!
Я промовчала і не вірила тому, що відбувається. Чоловік встав і пішов на кухню. Я чула, як він ввімкнув чайник, насипав у чашку чай і дістав зі шухляди ложечку. Я вслухалася у кожен його крок і з жахом розуміла, що більше цього не буде…
– Тримай, від чаю тобі стане легше… – лагідно промовив коханий.
– Ти не зрозумів моїх слів?
– Ні, це, здається, ти погано розчула мої. Я ж кажу, нікуди від тебе не дінуся. Тим більше я вже рік думаю про дещо. Про всиновлення дитини.
– Я теж інколи думала.
– Ну от, бачиш! Знайшли вихід. Тут же нічого такого немає. От мій брат і сестра всиновлені.
– Олексій і Даша? Ти ж ніколи про це не говорив! – я була здивована, як ніколи.
– Так, ой, ну можливо забув. Ми ж разом росли, то вони мені як рідні.
– Та мені завжди здавалось, що батьки Дашу люблять найбільше. Оце так новина.
– Може хочеш їсти? Я рагу приготував, смачно, як ніколи!
– Ти ще жартувати смієш! – посміхнулася я.
Того вечора ми довго говорили про всиновлення дитини. Та наважились на цей крок. За кілька місяців підготували усі документи й пішли обирати дитину. Мені впала в око худорлява Настуся.
– Ну на цю не варто звертати увагу! – і прогорнула працівниця наступну анкету з дитиною.
– Це ще чому?
– Дівчинка зовсім слабка, не факт що довго проживе.
– Показуйте!
Дитина справді потребувала цілодобового нагляду, лікування і турботи. Та вони обрали саме її.
– Комусь зараз набагато гірше – згадала я слова професора.
Через донечку я покинула роботу. Та всі зусилля не були даремними. Дитина поправилася, зміцніла і була такою самою в дитинстві, як і я.
– Доню, як ви там? – спитав якось батько, хоча знав, що я практично не сплю.
– Я щаслива! Настуся практично одужала, життя просто чудове. У мене найкращий чоловік! – радісно відповіла я. – А ще у нас для вас новина! Ми скоро всиновлятимемо хлопчика!
А що вам допомагає не опускати руки?
