Світлана ось уже 12 рік працює медсестрою у лікарні. Дуже чуйна та добра жінка, усім допоможе: чи то словом, чи то ділом. Ніколи нікого у біді не кине.
Важко їй було працювати, інколи по декілька змін поспіль доводилось, та вона мовчки стискала кулаки і йшла вперед.
Мовчала Світлана і тоді, коли чоловік ображав її, підіймав руку, лаяв.
Усі 10 років, що вона жила з Валентином — терпіла.
Після випуску з медколеджу, Свєту направили на практику в одне невеличке село за містом. Вона спершу добиралась туди автобусом, та пізніше її до себе взяла жити одна бабця. Там вона і познайомила з Валентином, внуком бабці. Все завертілось так швидко, що дівчина не встигла зрозуміти, як вони одружились. Вона ніколи і не кохала Валіка. Мала лише приязні почуття.
Вісім років вони з Валентином будували своє житло. Таки добудували. Але щастя там не було.
За всі ці роки почуття не виникли у пари. Вони просто мешкали разом, як квартиранти. Світлана думала, що народження дитинки зможе щось змінити, та скільки вони не пробували, нічого не виходило.
У селі всі знали, який Валік негідник: що він ображає Світлану, що гуляє, інколи п’є. Та ніхто до них не ліз. Чужа сім’я — то темний ліс.
І от настав момент, коли жінка уже не могла цього терпіти. Просто не було сили. Вона набралась сміливості, підійшла до Валентина і сказала, що хоче розлучитись.
Чоловік лиш розсміявся їй в обличчя, її слова не сприйняв серйозно.
– Ти викинь ці дурнуваті думки з голови! Ти після розлучення хіба ганьби на ціле село наберешся. А хата і так на бабцю оформлена, тому вилетиш звідси і будеш на вулиці жити! – казав Валентин.
Світлані було байдуже на людей у селі, та будинок, у який вона вклала свої сили і кошти чоловіку віддавати не збиралась просто так.
Їй порадили хорошого адвоката у місті, тому вона довго не думала і подалась до нього. Зайшла у приміщення. Побачила на дверях табличку зі знайомим прізвищем.
Точно!
Цього чоловіка вона лікувала колись у своїй лікарні. Це було ще десь років 7 тому. Він довго лежав у них, а Світлана все доглядала за ним. Згодом Віктор їй у коханні зізнався. Жінка тоді зніяковіла — не могла відповісти взаємністю, хоча Віктор їй теж дуже сподобався. Та вдома чекав Валентин..
Вона посукала та увійшла.
У неї не було сумнівів — чоловік її впізнав. Він не змінився, хіба змужнів ще більше.
Віктор тільки побачивши Світлану одразу змінився в обличчі. У думках сплили спогади, він зрозумів, що почуття не зникли.
За цих 7 років він так і не зміг знайти собі когось.
Коли жінка почала розповідати усі деталі справи, він розлютився. Як цей негідник посмів образити цю світлу чудову людину? Чому він раніше її не відшукав? Якби ж він знав, що вона живе з таким тираном!
Через три місяці судових засідань, Світлані та Віктору все ж вдалось вигорати цю справу — половина будинку дісталась жінці.
– Знаєш, Світланко. Я одного разу дозволив тобі піти, та більше я цього не зроблю. Доля знову прислала мені тебе. Виходь за мене заміж.. – сказав Віктор о жінки.
– Я щаслива поруч з тобою. А найголовніше мені спокійно.. Тому так, я згідна!
Через два роки у подружжя народилась донечка найбільша втіха Світлани. Вона так довго мріяла про дитинку та от нарешті стала мамою!
Як ви гадаєте, правильно зробила жінка? Чи варто їй було терпіти, а згодом би щось змінилось?
