Ніхто не хотів доглядати хвору лежачу бабусю. Родичі відвернулися. Мені довелося кинути роботу, аби бути поряд. Та коли її не стало, я дізналася про рідних те, що назавжди змінило наші стосунки.
Люди завжди попереджали мене, що треба бути обачною, бо я надто добра, цим можуть скористатися. Та я не вірила, була впевнена, що моє оточення, рідня — щирі і надійні друзі. І не дивно, адже найближчими були мої брати. Трійко рідних, які завжди мене, їхню сестричку, берегли.
Так ми і дружили все життя, вже дорослі зі своїми сім’ями і дітьми. Кожні гостини перетворювалися на велике тепле свято. Мій чоловік Михайло завжди захоплювався тим, яка в нас родина. У нього таких рідних не було.
Ще більше нас об’єднало горе, коли раптово не стало матері. Тим паче, що тато ще в дитинстві покинув нас. На щастя, жива ще була бабуся, та після смерті найріднішої вона важко захворіла — згодом перестала вставати з ліжка.
Спочатку ми домовилися провідувати її по черзі. Через вік старенька мала важкий характер, часто капризувала, була незадоволена. Братам не вистачало терпіння до неї, і я їх не можу судити. Вони наполягали, щоб ми її влаштували у будинок для літніх людей. Та я не могла собі цього уявити — всім відомо, що умови в таких закладах не найкращі.
Одного вечора я сіла поговорити з чоловіком. Просила забрати бабусю до нас. На диво, він все зрозумів і погодився.
Спершу нам було дуже важко. Старенька зовсім не могла встати з ліжка. Взяти доглядальницю ми не могли — з грошима зараз і так непросто. Думала, брати мені якоюсь копійкою поможуть, але де ж там! Вони образилися на мене за те, що я не прислухалася до їхньої поради.
Довелося кинути роботу, щоб весь час бути поруч. Останні два роки були найважчими. Доглядати лежачого складно, а ще й коли характер в людини не подарунок.
Одного разу вона попросила посидіти поруч і послухати її:
– Відчуваю, що мені вже недовго залишилося. Доню, я хочу, щоб ти знала, що я вас дуже люблю і ціную те, що лише ви не відвернулися від мене в біді. Пробач, що буваю різка, але я хочу вам віддячити.
Тоді вона сказала, що вже записала на мене свій будинок. Хоч він вже старенький, але знаходиться в центрі міста.
В мене був шок, адже ніколи не думала, що бабуся так розщедриться. Та й, зрештою, я доглядала за нею не заради хати, а просто тому, що вона рідна людина.
За місяць бабусі не стало. Нам ніхто не допоміг влаштувати похорон, все робили самі, оплачували теж з власної кишені. Тоді я й зрозуміла, що не відмовлятимуся від спадку. Хто, хто, а я на той будинок заслужила!
Та раптом мені почали телефонувати брати. Вимагали, щоб я продала нерухомість і поділилася з ними грошима. А з якого то дива?! Де вони були раніше?!
Я твердо вирішила залишити бабусин дім для своїх діток. То ж майже сімейна реліквія!
Жінка одного з братів була юристом, вона почала погрожувати судом. Пересварилися між собою і наші діти. Мого сина в школі цькували двоюрідні сестри. Вони говорили, страшні речі, начебто, ми примусили бабусю переписати хату. Це було жахливо!
На щастя, бабуся оформила заповіт, і суд нічого не дав. Та великих родинних свят вже не було.
Я втратила найближчих людей. І вже не знаю, чи колись покращаться наші відносини?
Чи може хтось порадити, як мені бути? Чи варто шукати примирення?
