Дмитро годував собак на території, як почув голос дитини з-за паркану.
– Дядьку, дай і мені трохи хліба, я голодна.. – благала безпритульна дівчинка.
– Ану, брись звідси! Знаю я вас, сьогодні дай хліба, а завтра не вижену звідси…
Дмитро був злий ще від учора. Дівчинка потрапила під гарячу руку. Чоловік злився, що постійно від нього хтось щось хоче. Дружина вчора змусила його спати на дивані у вітальні. Він був невиспаний.
Вранці він повинен був заступити на зміну.
Дмитро забув купити корм для собак, тепер довелось годувати хлібом. А ще й ця мала. Ех, гори воно все вогнем!
Директор їхньої фірми замість системи безпеки завів собак, яких постійно доводилось годувати. Тобто, Дмитру додалось ще одне завдання.
Дмитро мав добре оплачувану роботу. Жоден сторож стільки не отримував. Тому він мовчки плювався, але роботу виконував справно.
Сьогодні на вулиці було дуже холодно. Мороз тріщав страшний, собаку з буди не випхаєш! Що тут забуло це дівча?
– Дмитро, тобі що шкода шматка хліба для тої дитини? – крикнув начальник.
Дмитро почав викручуватись, вибачатись.
– Відведи дівчину до мене в кабінет – наказав директор Дмитру. – З тобою поговорю пізніше!
– Не сваріться, прошу – благала дівчинка.
Директор Іван Михайлович залишився у кабінеті з дівчинкою сам-на-сам.
– Ти звідки взялась?
– Тільки пообіцяйте, що не віддасте мене назад?
– Я не можу обіцяти, але постараюсь тобі допомогти.
– Я втекла з притулку. Мені було дуже погано. Я не проведу більше жодного дня там.
Іван Михайлович наказав нагодувати і напоїти дівчинку. За цей час зателефонував до дружини Олени. Вона була психологом, він думав, вона допоможе розібратись.
Олена сіла розмовляти з дівчиною:
– Як тебе звати? – спитала психолог.
– Марта.
– Добре, Марто. Можеш розповісти як ти опинилась в притулку і чому втекла звідти?
– Так. Мої батьки пів року тому померли під час пожежі. Мені віддали в той дитбудинок. Там знущаються з дітей. І не тільки з мене. Карають, б’ють, кричать за погану поведінку. Я не можу більше туди повернутись – Марта з жалем розповідала про це все.
У Олени та Івана аж сльози на очі навернулись. Вони переглянулись між собою. Пара вже довго живе разом, а дітей мати не можуть. Можливо, це їхній шанс?
Та не встигли вони над цим подумати, як біля фірми уже стояло три поліцейські машини. Працівники поліції і директор дитячого притулку зайшли у кабінет Івана Михайловича.
– Віддайте нам дівчинку. Ви не маєте на неї жодних прав!
– Дядьку, не віддавайте мене – дівчинка так глянула на Івана, що аж серце стислось.
Сторож Дмитро стояв, як ні в чому не винний. А це ж він викликав поліцію. Бо десь начитався, що рухати чужих дітей неможна. А камери зафіксували як він вів ту безпритульну попід руки до кабінету директора. Він не хотів проблем.
Поліція забрала Марту. Вони поїхали. Все стихло. Іван пішов до сторожа. Злий до не стримання.
– Ти навіщо це зробив? Тебе хтось просив про це – він взяв охоронця за комір і мало не припечатав його до стінки.
– А я що..Я ж як краще..Хотів..Я не винен..За регламентом діяв – видавив зі себе охоронець.
– Та що ти не говориш? Такий правильний? Коли крав метал з заводу теж діяв за регламентом?
Дмитро почервонів і нічого не відповів.
– Зрештою, це була твоя остання зміна. Більше я тебе ту не затримую..
Іван почав активно шукати дитбудинок, у якому була Марта. Вони з дружиною рішучо постановили собі знайти ту дівчинку. Олена вважала, що це доля. Бог дав їм цю дитину з небес. Їм вдалось знайти Марту. Але директор не хотів віддавати дитину, поки не будуть оформлені усі папери.
Минуло два тижні, та Іван з Оленою все ж вдочерили Мартусю. Вони були безмежно щасливі і відразу стали справжньою сім’єю.
А от життя Дмитра після звільнення помалу почало котитись на дно. Він влаштувався доглядачем в притулку. Його одразу зловили на крадіжці. Чоловік вважав, що гріх не красти, там де платять такі копійки. Дружина довго цього не терпіла. Вони розлучились.
Минули роки. Грошей у Дмитра не стало зовсім. Він дійшов до того, що не мав копійки на буханку хліба. Сидів на вулиці і просив милостині у людей. Одного дня він побачив молоду дівчину, яка тримала у руці запашну булку, у нього аж живіт скрутило. Він вирішив попросити у неї тієї булки, хоч і бачив що дівчина роздратована.
– Що тобі треба! Відчепись – вигукнула дівчина на прохання Дмитра. Але потім різко зупинилась. Вона впізнала чоловіка. Згадала той день, коли вона так само просила у нього їжі, а він їй відмовив. Це була Марта. Вона вирішила не поводитись так само як чоловік повівся з нею.
– Вибачте, будь ласка. Я розмовляла по телефону і втратила зв’язок з реальністю. Так, ось візьміть булку. І от тримайте ще гроші.
Дмитро теж впізнав ці очі. Нераз вони приходили до нього уві сні. Він розумів, що був справжнім егоїстом. Не бачив і не чув нікого навколо. От за це гірко поплатився.
Чи шкода вам Дмитра? Можливо, ви вважаєте, що він отримав по заслугах?
