Мені у спадок дісталася квартира моєї тітки. Вона завжди була відлюдницею, ніколи ні з ким не спілкувалася, усіх уникала.
Мама казала, що вона стала такою після того, як її коханий зрадив, тож не дивно, що вона перестала довіряти усім навколо.
Квартирка була дуже милою. Район дуже маленький – трохи навіть нагадує село. Усі всіх знають, вітаються, спілкуються під під’їздом.
Батьки допомогли мені зробити ремонт, купили нові меблі. Єдине, що я залишила від попередньої власниці – це старенький сервант ручної роботи. На одній з поличок лежала красива шкатулка.
Я заглянула і побачила блискучу підвіску у вигляді Ангела, а також записку, в якій писало: “Для Уляни. Допоможи сусіду”.
Про якого сусіда тітка хотіла мені сказати – в будинку одні бабусі або молоді сім’ї з дітками – жодного разу мені не доводилося зустрічатися з якимось самотнім чоловіком старшого віку.
Через деякий час я забула про ту записку. Сесія на носі, та й роботу підшукувати треба – не все ж у батьків на шиї сидіти.
Перед співбесідою дуже хвилювалася – місця не могла собі знайти.
Отоді й згадала про підвісочку. Вдягла на груди. Нехай Небесні сили мені допоможуть.
Знову натрапила на тут таємничу записку. Звела очі на ікону і кажу:
– Господи, допоможи мені! Обіцяю, після співбесіди обов’язково з’ясую, як виконати останню волю тітки.
Всевишній почув мою молитву. Все склалося так, як я і хотіла. Я отримала роботу!
Поверталася додому в чудовому настрої. Біля під’їзду сиділи сусідки.
– Добридень! Як ваші справи?
– Дякую, Уляночко. Потихеньку.
– А в нашому будинку живе якийсь самотній сусід, може і дідусь?
– Аякже! Василь Михайлович.
– Як же це? Чому я ніколи його не бачила?
– Так він виходить на вулицю тільки вночі. В магазин забіжить, сміття викине, прогуляється – і знову додому втікає.
– Нічого собі! Невже з людьми зовсім не спілкується?
– У нього, Уляночко, кілька років тому дружина померла. А він любив її дуже, душі в ній не чаяв. Діток так і не нажили. Відколи її не стало, він замкнувся в собі, став жити, як справжній афонець.
– Я чула, що він собі навіть обітницю мовчання дав, – додала пані Стефа.
– А в якій квартирі він живе.
– В 38.
З того часу я щовечора виглядала у вікно Василя Михайловича, але все марно. Одного разу вже світати почало, а його все нема й нема.
Вирішила знову розпитати про все пані Ірину. Вона точно в курсі всього, що відбувається у нашому будинку.
– Ой, сонечко, не видно Василя нашого. Може, захворів?
Біжу стрімголов до 38 квартири, серце б’ється так швидко, що мало з грудей не випадає.
Дзвоню, стукаю, гримаю – галас на весь будинок здійняла, а все марно… Викликала тоді дільничного.
Відкрили з горем навпіл старенькі двері і побачили дідуся, який лежав непритомний на ліжку.
Лікарі втішних прогнозів не давали, але я не втрачала надію. Кожного дня до нього приходила, розмовляла з ним, тримала за руку. За той час змінила замки в його квартирі, зробила прибирання в квартирі, принесла до лікарняної палати світлину його дружини.
Думаю, так йому буде значно легше одужувати.
Потім випадково натрапила на листи від коханої, які лежали на столі Василя Михайловича.
Я приносила щодня по одному і зачитувала їх старенькому. Коли ми дійшли до останнього, дідусь помер.
Мені було дуже важко з цим змиритися. Я розуміла, що цей чоловік мені геть чужий, але якесь дивне почуття не давало мені спокою.
Минув час, я вийшла заміж, народила дітей. Старі рани давно вже загоїлися.
Я була щасливою жінкою, поки не дізналася, що маю тяжку недугу.
Лікарі гарантій не давали, готували до найгіршого. Помирати, звісно, не хотілося, але й страшно не було. Як Бог дасть – так і буде.
Лежу на ліжку після важкої операції, аж раптом до мене заходить Василь Михайлович. Такий гарний, усміхнений.
– Вибачте, я Вас не вберегла. Якби ж то я раніше про Вас подбала.
– Дитинко, я тут такий щасливий, ти навіть не уявляєш. А ти себе побережи. Тобі є заради кого жити далі.
Він встає і йде кудись. Я зриваюся з ліжка, біжу за ним. Поруч з дідусем так спокійно, так добре.
Вибігаю з палати і опиняюся в якомусь райському місці. Навколо тепле сонце, море, гори, просторі поля. Чую чиїсь голоси, чийсь гучний сміх. Обертаюся і бачу свою бабусю і дідуся, красиву жінку поруч з ними.
Мабуть, то моя тітка. Якась пара збоку обіймається. Придивляюся, а то ж Василь Михайлович зі своєю дружиною. Такі щасливі.
Хочу до них підійти, але дідусь суворо махає мені вказівним пальцем і каже:
– Зупинися, Уляночко, тобі вже час прокидатися. Вставай, відкривай оченята.
І я прокинулася. Не минуло й місяця, як я повністю відновилася, а хвороба зникла кудись так само раптово, як і з’явилася.
Якщо Вам хтось каже, що чудес не буває – не вірте! Я знаю, що вони існують. Просто треба трошки віри, щоб їх побачити.
Дякувати Богу, що я тепер в цьому певна на всі 100%.
Команда “Цікаво про” зворушена цією історією до глибини душі. Чудеса таки й справді існують. Вони відбуваються з кожним майже щодня. Усмішка незнайомця, автобус, який приїхав саме в той час, який Вам був потрібен, премія, якої Ви геть не очікували, але дуже потребували. Нам може видатися, що це просто випадковість, збіг обставин, але ж ні… Так діє Бог! Не забуваймо Йому за це дякувати.
Чи сподобалася Вам ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
