Того ранку я поверталася додому з нічної зміни. Підіймалася сходами, як раптом помітила, навпроти моїх дверей сиділа дівчина, а поряд з нею височіла валіза. Як тільки незнайомка побачила мене, то одразу ж піднялася з місця, обхопивши руками живіт.
– Ви Тамара Андріївна?
– Я.
– Фух, а я вже думала, що переплутала адресу. Цілу ніч вас чекала.
– А хто ви? Я вас уперше бачу.
Я щиро вірила, що дівчина все-таки переплутала адресу. Я зараз була занадто втомленою для гостей. Та ще й вагітних. І з валізами. Нічого доброго це не віщувало.
– Мене Сонею звуть, – вона опустила погляд на живіт.- Я чекаю маля. Це ваш онук.
Я не промовила ні слова. Намагалася проаналізувати сказане Сонею.
– Ну що ж… Заходь у дім.- втомлено зітхнула я і взялася відчиняти двері.
У квартирі я жила сама. Чоловіка не стало 10 років тому, а син був в іншому місті на заробітках.
– Можливо, ти хочеш їсти? – запитала я.
У відповідь тиша. Зрештою, Соня сказала:
– Ні, але чашку чаю з радістю вип’ю.
– Я про тебе знаю. Син розповідав. Вірила, що у вас усе серйозно. Хотіла навіть знайомитися з тобою. Але не встигла. Дізналася, що ви розлучилися. А тут така зустріч… Він хоч знає, що батьком стане?
– Ні. Я йому не казала.
– Чому? Він мусить знати.
– Розумієте, Тамаро Андріївно… Я вже вирішила долю дитини. Сама виховаю. Не бачу сенсу йому говорити. Та й чула, що у нього зараз нова жінка є.
– У сенсі долю дитини вирішила? І що надумала?
– Залишу після родів. У пологовому будинку. Я ж йому хорошою матір’ю не стану. А там є багато жінок, яким це потрібніше. Він знайде хорошу жінку, яка його прихистить.
– Хіба це по-людськи?
– У мене вибору немає. Батьки в селі живуть. Як дізнаються, що я від вагітна, самі виженуть. З роботи я звільнилася. Куди мені працювати на такому терміні?
– І це всі причини, через які ти готова залишити малюка? А я? Я також бабуся і маю право голосу. У мене он ціла квартира пустує. Живи, скільки хочеш.
– А ваш син? Йому така ідея не сподобається.
– Ну, дитина його, тому не бачу причин мені перечити. Це і його проблеми також.
Ось так Соня залишилася в мене. Ми одразу зжилися одна з одною. Чи то бажання догодити, чи життя в селі дало свої плоди, але хазяйкою моя невістка була хорошою. Вона не жалілася на втому чи термін вагітності, а ставала разом зі мною і допомагала робити все, про що я тільки просила. Часом мені самій доводилося відганяти її, аби хоч трохи відпочила.
Через кілька тижнів ми із Сонею почали готуватися до родів: купили коляску, ліжечко, пелюшки та іграшки.
Згодом невістці довелося лягти в лікарню. Довелося робити кесареве. Народити самотужки вона не могла. Таким був висновок лікарів. Я ж з нетерпінням чекати народження внучки.
– Привіт! – переді мною стояв син із незнайомою мені блондинкою.
– Вітаю, сину. Навіть не попередив, що приїдеш.
– Вирішив зробити тобі сюрприз. Привіз Юлю, тому знайомся з моєю дівчиною.
Я дивилася на нову жінку мого сина, але з голови ніяк не виходила перша невістка з онучкою.
Юля мені не сподобалася одразу.
– Ну заходьте. Ви голодні?
– Ні, ми у кафе були.
Раптом усі завмерли. Тоді Юля кинула на мого сина злісний погляд і, не зронивши ні слова, вибігла з квартири.
А перед тим ми разом глянули на дитяче ліжечко у вітальні.
– Це чиє?
– Твоєї дочки.
– Якої? У мене немає дітей.
– Це життя, сину. Тут інколи думати головою треба. У мене Соня живе. І вона вагітна. Її вчора у пологовий будинок відвезли. Скоро батьком станеш.
Син був здивований.
– Але вона нічого мені не казала. Ми навіть з її ініціативи розлучилися. Чому вона мовчала?
– А чому вона раптом вирішила розлучитися?
– Ну… Натворив я трохи. Але це давно було. У якій вона лікарні?
– Поїдемо разом. А тепер краще допоможи мені. Потрібно ще підготувати дещо до виписки.
Той день ми бродили вулицями, шукаючи дитячі магазини. Слід було придбати ще безліч речей, аби Соні з дитиною було комфортно жити у нас.
А ввечері ми дізналися, що дівчина таки народила. Доня.
Моя душа нарешті заспокоїлася.
Син нікуди більше не їхав. З нетерпінням чекав миті, коли побачить дружину з дитиною.
– Привіт, сонце. Я твій татко.- він нарешті взяв маля у тремтячі руки. Соня заплакала.
Я ж, ззовні тримаючись дуже гідно, у душі й сама лила сльози, бо в дітей нарешті все було гаразд. Обіцяю робити все можливе, аби так було завжди.
Якого закінчення цієї історії очікували Ви?
Чи вчинили б на місці головної героїні так само? Або ж прогнали непрохану невістку з дому?
