Три роки тому я стала щасливою дружиною. Зараз нам з чоловіком по 27 років. Ми живемо у передмісті. До весілля я жила з батьками у квартирі. А мій чоловік в особняку.
Коли зайшла мова про наше одруження, то ми були приємно здивовані. Майбутня свекруха запропонувала поселитися у їхньому будинку. Вони зі свекром переїдуть у будинок його сестри. Він вже рік як пустує, бо пані Олена живе у дочки, допомагає глядіти онуків.
Така новина мене неабияк обрадувала. Хоча я трішки переживала, адже ніколи не господарювала у будинку, думала не встигатиму з обов’язками. Чоловік заспокоїв, що допомагатиме. Але дещо таки розчарувало.
В чоловіка ще є рідна сестра. Вона теж заміжня, має дитину. Її сім’я жила неподалік від батьківської хати, тобто від нас. Нещодавно Іра похвалилась, що вони купили машину.
– Будемо ставити її у вашому гаражі! – заявила вона, нікого не питаючи. – І ключі дасте, а то ні в туалет не сходити, ні погрітися.
Відверто кажучи я була здивована. Як це, коли у твій дім приходять “гості”, коли ти на роботі? Але я не посміла лізти у їхні справи. Якщо ж будинок переписаний на чоловіка, то вона хоча б мала совість записати дозволу в нього.
– Я тут виросла, тому маю повне право користуватись гаражем. Купите свою машину, тоді ми заберемо нашу! – аргументувала Іра. – Тим більше будинок досі оформлений на батьків.
Тоді я пішла до коханого, щоб серйозно поговорити:
– Любий, мені це все не подобається. Давай краще переїдемо. З часом відкладемо на своє житло. Навіщо зараз ці конфлікти з рідними?
– Не хвилюйся. Я знаю свою сестру, вона завжди була така запальна. Батьки в курсі, скоро все владнається.
Вони справді порозмовляли з Ірою. Свекор цілком підтримав мене, а от свекруха не хотіла, щоб ми сварилися і запропонувала компроміс.
– Дайте Ірі ключі від воріт та гаражу. Досить з неї. А з дарчею на сина почнемо з наступного тижня.
Ми погодились. Але все частіше у мене з’являлось враження, що в домі хтось буває. Наче деякі речі міняють своє положення. Ну принаймні моєму пильному оку так виглядало.
І моя інтуїція мене не підвела! Згодом я сама в цьому переконалася. При чому випадково.
Ми тоді поїхали до свекрів на свята. Іра сама проговорилась, що заходить до нас. Настала незручна пауза. Тоді свекруха визнала:
– Ну добре, що тут приховувати. Я сама дала їй ключі. І дарчу ми ще не робили. Нехай свята перше минуть.
Наш з чоловіком настрій було зіпсовано. Ми просто вирішили поїхати додому.
– Кохана не злись. Я поговорю з нею ще раз, більше вони свою машину не залишать. І замки змінимо.
Ми вже до того часу назбирали непогану суму, якраз вистачило б на перший внесок за квартиру. Але він хоче купувати машину. А мені слабо віриться, що теперішня ситуація якось зміниться. Так і будемо там жити на пташиних правах, без можливості себе захистити.
І що нам робити? Не хочеться жити у тому будинку!
