“Чому я не пішла від нього ще до вагітності? Про що я думала?” – питала себе Руслана, а сльози котилися по її блідому обличчю. Вона кохала Артура, він здавався таким крутим, сильним. А тепер, на руках була двомісячна донечка, а чоловік навіть не приходив додому ночувати.
Дівчина мало спала, бо дитина плакала щоночі, в маленької болів животик. Кажуть, цей період просто треба перетерпіти. Та без підтримки дуже важко. Мама Руслани була в Німеччині, працювала і допомагала їм грошима. Вона завжди казала, що Артур їй не пара, та серцю не накажеш.
От і цього разу чоловік повернувся додому вже по обіді. І почав шукати їжу в холодильнику, гримати каструлями.
– Чого в хаті немає їжі? Як ти чоловіка зустрічаєш?
– Як мені піти за продуктами, якщо я не спала всю ніч і дитину немає з ким залишити?
– А ти чим думала, коли народжувала? Думала, що дитина — то забавка якась?
Артур жбурнув посуд на підлогу. Тарілки розбилися. Від цих звуків прокинулась донька і знову почала плакати.
– Зроби так, щоб вона не плакала! Я більше не можу!
Він кинувся просто на Руслану, яка намагалася заколисати маля. Вона страшенно налякалася, і відвернулась, намагаючись захистити донечку. Артур штовхнув її з усієї сили. Дівчина вдарилася головою в шафу та вона думала лише про одне, щоб цілою залишилась її малесенька дитина.
– Йди геть!
– Зараз я тобі піду! – замахнувся чоловік, але вийшов з кімнати.
Поки Артур пішов на кухню, Руслана вдягнула доньку і вибігла з квартири. Вона не взяла нічого, лишень документи та телефон. В розпачі подзвонила матері й усе розповіла.
– Так, дорога, слухай мене уважно! Я зараз зателефоную знайомому, який возить людей в Німеччину. Він тебе забере і привезе до мене. Я вже тут з ним розрахуюсь. Все буде добре! — заспокоювала мати.
Руслана зробила все, як сказала мама. І вже наступного дня була в Німеччині. Артур весь час дзвонив і погрожував. Та зробити нічого не міг. А вона думала лишень про одне, чого не втекла від нього раніше. Адже часом не треба боятися, а просто діяти.
