Теща зняла шапку, струсила сніг з коміра — і, не встигнувши навіть “добрий день”, нахилилась до чайника. Я вже потягнувся по чашки, коли в оці різонуло: на її вухах спалахнуло золото. Два маленькі камінці вловили світло над плитою — так, як ловили його тиждень тому на Вірі.
Я завис із ложкою в руці, ніби вона важча за чавунну сковорідку. Теща щось говорила про погоду, про ціни, про сусідку… а я дивився лише туди — на те, що я впізнав би навіть у темряві.
— Гарні сережки… нові? — запитав я, намагаючись, щоб голос звучав звичайно.
Вона гордо торкнулась вуха, ніби демонструвала медаль.
— Та так, донечка віддала. Каже, їй… не зайшли. А мені — саме те.
Слово “віддала” вдарило по зубах. Не “позичила”, не “попросила поносити”, не “зберігаю”. Віддала — як стару сукню в пакет.
Я повільно поставив ложку. Чайник посвистів, теща не знімала його з вогню ще секунду, ніби навмисне тягнула паузу. У кухні запахло кип’ятком і чимось гірким, хоча цукор ще не насипали.
— Це я купував їх Вірі. На сорок років, — сказав я тихо. — І купував… не вам.
Теща знизала плечима, підняла брови.
— Та я ж не знала, що ти так… серйозно. Віра сказала, їй не личать. Що я мала зробити? Відмовитись, щоб образити дитину?
Вона вже наливала собі чай, рухи впевнені, домашні. Як завжди: ніби квартира не наша, а її.
Я відсунув свою чашку на край столу, щоб не торкатися руками того тепла.
— Зніміть, будь ласка. І покладіть на стіл.
Вода в чайнику перестала свистіти, але повітря наче продовжувало дзвеніти. Теща завмерла на мить, наче не повірила, що я справді це сказав. Потім повільно, з демонстративною акуратністю, відстібнула одну сережку, потім другу. Поклала їх біля цукорниці. Камінці блиснули й згасли.
— Ну ти й… — кинула вона, не договоривши. Пальці стиснули край стола. — Я таке запам’ятаю.
В ту ж секунду у коридорі клацнув замок. Двері грюкнули, важкі чоботи протупотіли до кухні. Віра з’явилась у проході з пакетом із магазину, ще в куртці, щоки червоні від морозу.
Вона глянула на стіл — і одразу все зрозуміла. Пакет упав на підлогу, щось усередині дзенькнуло.
— Це що?! — голос у неї став різкий, як ножем по склу. — Ти… ти що зробив?
Я не встиг нічого пояснити. Теща вже сиділа, відвернувшись, і зображала образу так майстерно, ніби репетирувала.
— Нічого я не “зробив”, — сказав я, показав очима на сережки. — Попросив повернути те, що подарував тобі.
Віра зробила крок до стола, ніби зараз зметне все рукою. Взяла сережки, зтиснула в кулаці. Метал дзенькнув об її нігті.
— Ти при мені змусив маму зняти прикраси? — вона говорила швидко, без дихання. — Ти взагалі розумієш, як це виглядало?!
Я глянув на тещу. Та сиділа, піднявши підборіддя, мов на суді, де вона — потерпіла.
— Я попросив. Спокійно, — відповів я. — Бо бачу їх у неї, а в тебе — ні разу після свята.
Віра різко розвернулась до мене.
— Це мій подарунок! — відрубала. — МІЙ. Що хочу — те й роблю. Хочу — ношу. Хочу — віддам мамі. Вона мені ближча, ніж твої… претензії.
Це “ближча” прозвучало між нами, як двері, які зачиняють на ключ.
Я згадав той вечір. Її сорок. Гості, музика з телефону, торт з кривим написом, сміх. Віра тоді відкрила коробочку й аж присіла від радості. Пальцями торкалась сережок обережно, ніби вони теплі. “Ти вгадав”. Вона навіть одягла їх одразу — перед дзеркалом у коридорі, питаючи: “Ну як?”
А тепер стояла переді мною, стискаючи їх так, ніби це дріб’язок, який заважає в кишені.
— Ти тоді так раділа… — я сказав повільно, щоб не зірватись. — Навіщо було грати? Навіщо казати, що вгадав?
Віра знизала плечима — жорстко, нетерпляче.
— Бо ти старався. Мені було шкода тебе. Але вони мені не підходять. У мами вуха… інші, їй красивіше. Вона реально зраділа.
Теща тихенько хмикнула, ніби це був її маленький тріумф.
У мене десь під ребрами піднявся сміх — сухий, короткий, без радості.
— То, може, наступного разу я одразу буду дарувати подарунки вашій мамі? — кинув я. — Щоб не помилятись адресою.
Віра різко відступила, ніби я її вдарив словом.
— Якщо ти ще раз принизиш мою маму — збирай речі, — сказала вона рівно, але очі в неї стали холодні. — Думаєш, я терпітиму, що ти змушуєш її знімати прикраси? Я розлучуся. От так.
Вона не кричала — і від того було страшніше. В кухні стало тихо, як у ліфті, що застряг між поверхами. Теща шморгнула носом, але не витерла сльозу — щоб було видно, що їй “болить”.
Я подивився на свої руки. Порожні. Ні коробочки, ні чеку, ні тих днів, коли я ходив по магазинах і питав у продавчині: “А це не занадто? А це підійде до карих очей?” Я пам’ятав, як боявся схибити. Як стояв біля вітрини і уявляв, як Віра нахилить голову і камінці загоряться.
Я підняв очі.
— Ти зараз ставиш мене перед вибором через… сережки? — спитав я, і голос несподівано вийшов глухий. — Я не про метал питаю. Я про те, як ти зі мною говориш.
Віра втомлено зітхнула, ніби я — складна побутова проблема.
— Не роби трагедії. Це просто сережки, — сказала вона і, не дивлячись, поклала їх на стіл ближче до тещі. — Мамо, візьми. Я потім куплю собі інші.
Теща потягнулася одразу. Її пальці накрили золото, як кришка накриває каструлю. Вона швидко сховала сережки в кишеню халата, наче боялася, що хтось передумає.
Я повільно встав. Стілець скрипнув так голосно, що обидві здригнулися. Я не сказав більше ні слова. Просто взяв з вішалки свою куртку, довго, занадто довго зашнуровував черевик, хоча шнурки й так були зав’язані.
Віра стояла в дверях кухні, схрестивши руки, ніби охороняла свій порядок. Теща вже знову наливала чай, роблячи вигляд, що нічого не сталося.
Я вийшов у під’їзд. Холод одразу вдарив у лице. На сходах я зупинився, дістав телефон… і замість дзвінка чи повідомлення просто відкрив долоню.
На шкірі лишився маленький слід від краю коробочки — я й не помітив, що весь цей час стискав її в кишені. Я розтиснув пальці, поставив коробочку на підвіконня між другим і третім поверхом — і пішов вниз, не обертаючись.
