Звільнили лікаря, з тріском. За «порушення лікарського обов’язку, невідповідальність». Тиха спокійна жінка, завжди начебто була терпима і непохитна, але тут зірвалася.
Обвал викликів, переповнена поліклініка і гострі напади, консультації. Виклик – дванадцятий поверх, ліфт не працює, йдемо пішки аж на 12-й поверх. Піднімаємося, відпочиваємо – та, що викликає, стоїть біля дверей, знімаючи нас на телефон, і завзято так коментує «Ось так у нас «швидка» на виклик поспішає».
Мовчки входимо, не реагуючи. Мадам живе одна, має багато скарг на здоров’я, без єдиної виразної, основна і улюблена фраза: «Погано, що незрозумілого?!».
Тримає нас понад годину, вимагаючи консультації про всі наявні, включаючи екзотичні, захворювання, обов’язкове розписування лікування і рекомендацій аж до старості – виходимо абсолютно вичавлені.
Наступний виклик – «втратила свідомість, не дихає». В інший кінець району. Летимо, штовхаємося через затори. Маленький дворик, натовп народу, труп старенької. Обличчя синє, очі червоні – чорт його знає, може, інсульт, може – ТЕЛА [Тромбоемболія легеневої артерії], вже не скажемо точно. Ми встигаємо вийти з машини – до лікаря підлітає дочка, плює їй в обличчя і хапає за волосся. Ледве відтягли, терпимо відро помиїв на голови, ховаємося в машині від розгніваної юрби. Довго їхали, чорт знає де нас носить, понад годину чекали, тварини безсердечні, щоб вас самих так …Тільки відпустили з цього – повтор на ту ж адресу, до попередньої тітки, диспетчер по телефону «скаржиться на якість допомоги».
Їдемо, я матюкаюся, лікар дивно мовчить. Знову підйом на 11-й поверх, знову мадам з телефоном і вже з подругою – в голос обговорюють нашу неквапливість і недбалість.
Питання «Привід для виклику?». Мадам, посміхаючись: «Так, ваш рецепт я кудись поділа, де ви призначення писали – напишіть ще один». Моя лікар, тиха, мила жінка, робить крок вперед і з розмаху їй по пиці. На весь під’їзд лунає її несамовитий крик. Ледве відтягнув.
Знайомі чиновники у неї, виявляється, дійсно були знайомими. Звільнили за статтею, без права роботи на швидкій допомозі взагалі. Йдучи, криво посміхнулася: «Та й чорт з ними. Робота, де з вбивцями треба сюсюкати, а не морду бити – не для мене».
Задумався. Але ж реально, та мадам – вбивця. Якби не було її з її викликом – ми б встигли до тієї бабусі. І до багатьох інших бабусь, чиї життя зжерли ось такі ось мадам. Вони і зараз живуть. І викликають. І забирають заради свого «Я» життя у тих, кому ми дійсно потрібні.
Що ви думаєте з цього приводу?
