– Це бюро знахідок? – поцікавився дитячий голос.
– Так, ви щось шукаєте?
– Я шукаю маму. Можливо, ви знаходили її?
– Опишіть її, будь ласка.
– Ну вона найвродливіша і найдобріша жінка на світі, а ще дуже любить тварин.
– У нас якраз є схожа. Диктуйте адресу і ми відправимо її до вас.
– Дитячий будинок № 4.
– Чекайте на її прибуття!
У кімнату зайшла чарівна жінка з маленьким кошеням на руках.
– Ох мамо, як довго я на тебе чека! – зрадів хлопець.
На цьому чарівний сон закінчився і Олексій вкотре прокинувся серед ночі. Він запхав руку під подушку і дістав звіти фотографію незнайомої вродливої жінки. На цю світлину він ще рік тому наткнувся на вулиці і щиро повірив, що це його мати…
Зранку завідуюча будинком побачила біля ліжка хлопчика фото, яке випадково серед ночі впало на землю. Вона запитала:
– Олексію, а де ти його взяв?
– На дорозі знайшов…
– І хто тут зображений?
– Моя мама…добра…вродлива. І кішок любить!
Маргарита Іванівна була знайома з цією жінкою. Вона неодноразово приходила у їхній дитячий будинок, бо хотіла всиновити дитину. Мабуть, під час чергового візиту й загубила своє фото.
– Ну якщо ти так в цьому впевнений… – промовила Маргарита Іванівна і повернулася у свій кабінет
Через годину у двері постукали.
– Заходьте, Олю, – гукнула завідувачка.
Жінка зайшла зі стосом документів.
– Я принесла все, що ви просили.
– Гаразд, Олю. Але ви розумієте, що це дуже відповідальне рішення?
– Звичайно. Але я дуже хочу подарувати комусь свою любов.
– Гаразд, а з дитиною ви визначилися?
– Я готова забрати будь-кого на ваш розсуд. Як біологічні батьки не обирають, хто у них народиться, так і я хочу стати справжньою мамою!
– Ви перша, хто має таке бажання, – заявила Маргарита Іванівна. – Я знаю, чиєю мамою ти станеш. Від Олексія відмовилися ще в пологовому будинку. Зараз йому 5 рочків. Ви готові зустрітися з ним?
– Чекаю з нетерпінням, – відповіла жінка.
Через п’ять хвилин в кабінет зайшов маленький хлопчик.
– Олексійку, я хочу тебе познайомити…
– Моя мама! – гукнув він і побіг до Олі на руки.
Жінка погладила сина по голові, промовляючи:
– Синочку, я так довго на тебе чекала…
Вона обнадійливо подивилася на завідувачку і запитала:
– Коли я можу забрати його додому?
– Ну зазвичай потрібно декілька днів, щоб дитина звикла й батьки адаптувалися…
– А можна вже сьогодні це зробити?
– Можна, але тоді в понеділок повернешся, щоб оформити документи, – погодилася Маргарита Іванівна.
Вихователька пішла збирати речі хлопчика і тихенько схлипувала.
– Олексію, а ти ще прийдеш до нас в гості? – поцікавилася завідувачка.
– Звичайно!
Зрештою хлопчик покинув територію дитячого будинку. Оля тримала сина за руку. Раптом він згадав про найважливіше питання:
– Мамо, а ти любиш кішок?
– Обожнюю! – відповіла щаслива жінка.
Маргарита Іванівна стояла у своєму кабінеті і мовчки дивилася у вікно. Цього дня вона повірила, що дива трапляються…
А ви вірите в чудеса?
