Будинок матері обходжу десятою дорогою. Коли приїжджаю у рідне село одразу іду в будинок батька. Сусіди засуджують мене, і весь час дивляться скоса. Але ж вони не знають, чому я роблю саме так.
Раніше усе було добре. Принаймні, мені так здавалось. Як виявилось, багато років мама створювала ілюзію ідеальної сім’ї, аж поки я не поїхала вчитись в університет. Тоді виявилось, що вона вже багато років зраджувала татові з іншим. І тільки зараз вирішила зізнатись. Вона хотіла розлучення.
Мама думала, що я ввійду в її становище, дам виправдання її вчинку і прийму це за належне. Але я не могла змиритись з цим. І змушувати себе не збиралась.
Батькові довелось з’їхати до своїх батьків. Адже окремого житла він не мав. Та й він навіть не замислювався, що воно йому знадобиться. Усе завжди робив для сім’ї.
Я уже закінчила навчання в університеті, знайшла роботу і вийшла заміж. Живу в столиці. Проте в село до батька навідуюсь часто. Йому зараз важко. Сам у віці, а ще й за літніми батьками доводиться доглядати. Тому намагаюся допомогти.
Мама народила дівчинку від свого нового чоловіка. Як тільки вони з’їхались то дізнались, що чекають дитину. Своєї сестри я досі не бачила. Знаю лиш, що назвали Мар’яна.
Минуло уже багато років. Я пропонувала татові, щоб він перебрався до мене у місто. Його батьки уже пішли на той світ, він залишився сам. Проте він відмовляється:
– Усе життя тут провів, тут його і закінчу – говорив батько. Очі його такі журливі, що боляче дивитись. Знаю, що маму він так і не зміг пробачити. Зрештою, як і я.
Можливо комусь моя позиція не близька, але я роблю так, як відчуваю. Матір проміняла нас з батьком на іншу сім’ю. І її совість навіть не мучить за це. То чому я маю гризти себе за те, що не прийняла цього факту?
Мені жаль лиш батька, який залишився сам, адже нової сім’ї він створювати уже не хотів.
А як ви думаєте, потрібно було дочці пробачити мамин вчинок?
