Мама просиділа в Гостомелі 15 днів. 15 днів під постійними обстрілами в очікуванні найгіршого. Декілька діб переховувалась у підвалі після того, як росіяни увірвались в її будинок.
Але коли з укриття вдавалось вийти, вона продовжувала працювати на нашу перемогу: рахувала кількість російських танків та запам’ятовувала напрямки, у яких вони рухались. Всю інформацію передавати вона не могла, оскільки ні мобільного зв’язку, ні якоїсь рації в неї не було.
У роки своєї молодості вона працювала конструктором-авіашасістом, тож і тепер прораховувала, які будинки можуть постраждати від чергової ударної хвилі.
А коли вікна все ж не витримували, вона точно знала: склеювати потрібно не тільки скло, а і заліплювати віконну раму.
Як ніхто інший вона розбиралась у ситуації: з ким можна домовитись, а з ким – ні. Хто прийшов, щоб зруйнувати все на своєму шляху, а хто просто мовчки спостерігає.
Мама надягала своє голубе пальто, щоб всі точно бачили, що вона вже бабця, і йшла розбиратись з окупантами. Вона просила не бити вікна, не ламати двері. Завжди знаходила спосіб захистити сусідів.
Каже, з ними треба переходити на російську, якщо вже потрапили в окупацію. Тоді вони стають менш агресивними і можна йти на контакт.
Сімку зі свого телефону вона заховала одразу, а сам апарат розібрала на частини, щоб не знайшли. У решти сусідів телефони змогли «віджати».
Вперше за цей час мама заплакала, коли виїжджала до Києва. Лише тоді вона побачила, що зробили з її рідним Гостомелем.
А коли дізналася дізналась, що син зараз на фронті, то був справжній жах – нікому не побажаю ні відчувати таке самому, ні бачити.
Але моя мама — ще той Боєць.
Мій брат — ще той миротворець, особливо коли з автоматом.
Зовсім скоро все закінчиться і ми зустрінемося разом … Живі, раді, щасливі і повністю вільні.
