Мої батьки дуже рано одружились. Мамі було 16, а татові 17. При тому, що над весіллям наполягали їхні батьки, точніше це не обговорювалось. Причиною тому стала я з братом. Але тата я побачила у свої 15. Він заявив, що усвідомив себе батьком і хоче спілкуватися з дітьми й взагалі одну забрати собі.
Як вам таке? 15 років не цікавитися життям дітей, а тут з’явитися як ні в чому не бувало. Усвідомив він. Аж смішно.
Моя мама вдруге вийшла заміж лише через 5 років. Ми називали вітчима татом, бо ніколи не бачили свого. Коли батько отак раптово прийшов, мама не стала його виганяти.
– Це ваш рідний тато. У вас його прізвище, але я не в праві вирішувати дозволяти чи забороняти вам спілкуватися. Діло ваше – пояснила мати й пішла.
Ми ж пішли за нею і більше це питання не підіймати. Та чоловік вирішив подати до суду і забрати сина собі. Звичайно він програв справу, бо роками не сплачені аліменти і його суцільна відсутність були вагомими аргументами. Мати дала йому гідну відповідь і добилася, щоб його позбавили батьківських прав.
Під час цих тяганин по судах він примудрявся писати скарги на маму і в нас часто бувала перевірка. Та коли соціальний працівник навідався додому чоловіка, то взявся за голову. Повсюди були пляшки, недопалки і якісь чоловіки спали на підлозі. Там не можна було жити дитині. Після цього ситуація з батьком втихла і ми спокійно жили далі.
Життя налагодилось. Я виросла. У мене вже був чоловік і двоє маленьких дітей. Раптом приходить повістка з суду від рідного батька. Він вимагав, щоб я його утримувала. Допився до того, що вже не підводився з ліжка і потребував догляду. Вимагав, щоб я забезпечила його лікування і забрала жити до себе. Все що у нього залишилось, так це стара дерев’яна хата далеко в селі. Він проміняв свою квартиру на оце нещастя і випивку. Докотився до того сам і став нікому непотрібним.
Його позов відхилили, бо він був позбавлений батьківських прав, добре, що мама вчасно це зробила. У свої 49 він виглядає на 70, його життя повільно згорало як сірник і ми нічого з тим не могли вдіяти. Йому виплачували мізерну пенсію по інвалідності, яку він пропивав. Потім він дорікав, що ми йому не допомагаємо, а він колись хоч раз нам допоміг? Бувало на хліб не вистачало грошей, то де він був в цей момент? Де він був, коли ми йшли в садочок. школу в інститут? Усім що я маю і здобула можу завдячити свого вітчима. Чужа людина подарувала нам більше любові й турботи ніж будь-хто. Йому я завжди прийду на допомогу і буду поважати все життя.
– Я був сліпим і дурним! Чому ніхто не сказав мені, що сім’я – найважливіше в житті? – каявся батько і гірко плакав.
Чи правильно я роблю? Може слід пробачити батькові?
