Я досі пам’ятаю той момент, коли для моєї свекрухи війна стала… не трагедією, а шансом зробити вдалий бізнес на біженцях. Досі згадую це і на душі стає гидко.
У 2022-му Ольга Іванівна отримала спадок. Померла якась її тітка чи далека родичка — і залишила двокімнатну квартиру у Львові. Гарну, з нормальним ремонтом, хороший район.
І найіронічніше — житло якраз звільнилося на початку повномасштабного, десь за декілька днів до цього кошмару. Тому цю квартиру свекруха вирішила здавати в оренду переселенцям:
— Та що ви кажете… Маріуполь? Так, так, у нас безпечно. Поруч магазини, школа. Квартира чудова.
Через годину вона поклала телефон і так задоволено видихнула, ніби виграла у лотерею.
— Ну все, заселяються! — сказала вона.
— І скільки ви візьмете?
Ольга Іванівна підняла брови, як акторка в серіалі.
— Тисячу доларів.
Я навіть не одразу зрозуміла, що вона не жартує.
— Скільки?
— Тисячу, — повторила вона спокійно. — Це Львів. Це безпечніше, ніж у них було. Хай цінують. А якщо з тваринами — доплата. Бо вони можуть меблі понищити.
У мене аж дар мови зник. Я дивилась на неї і не могла скласти в голові: люди тікають з пекла, а вона торгується за якусь тваринку і думає з цього вигоду взяти!
І це був тільки початок. Через кілька місяців вона взагалі звільнилася з роботи.
— А я і так стабільний дохід маю з тих переселенців. Чого мені за нещасні 8 тисяч горбатитися? Краще вдома сидітиму!
Щомісяця їй прилітала та тисяча доларів, а курс тільки ріс. Вона швидко звикла говорити «в доларах», ніби завжди так жила, як багата сеньйора.
То поїде санаторій якийсь, то купить тур до Туреччини, то шубу нову візьму на зиму чи робота-пилососа до квартири, бо самій тепер “не зручно” прибирати. І свекруху геть не цікавили онуки, максимум, що могла подарувати діткам – дешеві шоколадки з АТБ, коли приходила у гості.
Одного разу ми з чоловіком нарешті вирішили зробити ремонт у дитячій. Нічого капітального, просто шпалери нові переклеїти, стелю перешпаклювати, нову люстру поставити.
– А дітей куди? Ти ж розумієш, що вони зараз тут нам біди нароблять. А ця пилюка? Не вистачало, аби потім вони ходили і кашляли. А як полізуть до фарби чи ще гірше – дрелькою захочуть гратися?
– Ну подзвони до мами, скажи, аби на час ремонту взяла до себе дітей.
Мені ця ідея не дуже сподобалася. Але вирішила все-таки зателефонувати до свекрухи, може, в неї залишилася ще капля якогось співчуття.
— Ольго Іванівно, можна вас дуже попросити. Заберіть дітей на тиждень. Ми швидко зробимо ремонт. Щоб вони не дихали пилом і не бігали біля інструментів.
— Я не можу, — нарешті сказала вона. — Я на дачу до подруги їду, вона мене запросила.
У мене аж горло пересохло.
— Але ж це ваші онуки. Ну хоча б на вихідні. Ми щось придумаємо, тільки допоможіть. Бо той ремонт…
— І не проси, — голос став різкіший. — Я заслужила на відпочинок. І чого це я повинна ваших спиногризів няньчити? Ти їх для мене чи для себе народжувала?
Я тоді вимкнула дзвінок і просто хвилину стояла, старалася не заплакати. Мені треба було, щоб вона хоч іноді була бабусею. Нормальною. Тією, що принесе онукам яблук, шоколадку, якусь дрібничку — не заради показухи, а від серця.
І от нещодавно її казочка закінчилася.
Орендарі з Маріуполя вирішили переїхати. Може знайшли дешевше, може змогли виїхати далі, я не знаю. Але факт — квартира спорожніла.
— Вони мені все понищили… — бідкалася вона в трубку. — Там ремонт треба робити, перетворили мені квартиру на сарай! І взагалі, зараз так дорого жити. Продукти, одяг, комуналка!
— Мамо, так тобі ж щомісяця тисячку доларів давали. Ти нічого не відклала?!
І тут вона образилась так, ніби її звинуватили у злочині:
— А я що, повинна на собі економити? Що хотіла, те й купувала! Я хіба не заслужила? Та й зараз усе виросло в ціні!
Я дивувалася з логіки свекрухи. Ми з двома дітьми і невеличкими зарплатами якось примудряємося щось відкладати на “чорний день”. А пані Ольга все витрачала на власні забаганки.
І от уже тиждень вона дзвонить майже щодня та скаржиться: «мені так важко», «я не знаю, як бути», «ну ти ж розумієш…».
А вчора вона взагалі таке заявила – хоч стій, хоч падай:
— Треба ремонт зробити в тій квартирі. Бо хто мені за таку ціну орендуватиме? Може ви б допомогли? Дали пару тисяч на нову кухню чи ванну.
Я аж розлютилася та почервоніла, наче рак. Тобто коли нам треба було просто тиждень дітей пригледіти — вона «заслужила на відпочинок».
А тепер, коли їй треба привести до ладу квартиру, щоб знову здавати її за шалені гроші — згадала, що в неї є син і невістка.
Того ж вечора вирішила поговорити з чоловіком:
– Я проти, категорично. Хай сама розбирається. Хай продає щось, хай шукає дешевших майстрів, хай здає дешевше, хай сама їздить і фарбує стіни сама — як усі люди.
– Кохана, ну але ж це моя мама. І, дійсно, зараз так важко. Ну в нас є пару тисяч відкладених на машину.
– Тут справа не у грошах! Справа в тому, що вона не допомагала, коли нам було важко. Навіть не хотіла сидіти з онуками, назвала їх спиногризами! Я вже мовчу про те, що вона примудрилася щомісяця витрачати тисячу доларів!…
Чоловік ходить по квартирі мовчазний. А я сиджу ввечері на кухні, слухаю, як клацає газ у плиті, і думаю: може, я справді занадто жорстка?
А з іншого боку… скільки можна робити вигляд, що все нормально?
Як би ви вчинили на моєму місці — допомогли б з ремонтом, бо «це ж сім’я», чи принципово відмовили б, бо допомога має бути взаємною?
