Зять вмовив мене поїхати на заробітки, бо їм не було де жити. Я не хотіла, але погодилась, шкода молодих було. Хату збудували, та мого повернення вже ніхто не чекав. Довелося прийняти важке рішення…
Ми з донькою Оленкою жили в невеличкому селі, були найкращими подругами і підтримкою одна для одної. Я працювала медсестрою, доня вчилася в медичному університеті. Усі гроші йшли на її навчання, тому відкласти зайву копійку ніколи не вдавалося.
Олена закохалася в хлопця з сусіднього села. Петро наче був хорошим, працьовитим. Відіграли скромне весілля, та жити молоді не мали де. Спочатку тулилися в моїй старій крихітній хатинці, але коли Оленка завагітніла, зять висловив ультиматум:
– Мамо, ми так жити не можемо. Ці умови нелюдські. Дивіться, скільки жінок в Італії доглядають старих і допомагають своїм сім’ям. Ви медсестра, знайдете хорошу роботу і будете гроші висилати. Я тут хату у дворі збудую гарну, повернетеся, і будемо жити всі разом, — запевняв він.
Я страшенно не хотіла. Бо мріяла доньці допомагати з малям, не уявляла, як її залишити одну. З тяжкою душею їхала. Перші тижні плакала щоночі, довго звикнути не могла.
Та роботу дійсно швидко вдалося знайти. Літнє подружжя взяло мене доглядальницею на південь Італії. Місця казкові, та і вони ставилися до мене з повагою, цінували, що маю освіту, стараюся. Ми як рідні стали. Одного разу пані помітила, що я зовсім не відпочиваю, ніде не буваю і нічого собі не купую.
– Ти всі гроші висилаєш дітям, а вони й не спілкуються з тобою майже. Шануй себе, бо їм плювати на твоє здоров’я, — запевняла Марчелла.
Минуло п’ять років. Будинок збудували дуже гарний. Онук виріс, а я його й не колисала, бачила рідко, і те лише, коли зідзвонювалися. Туга роз’їдала серце, вирішила, що так більше не можна.
Коли повідомила, що повертаюсь, зять почав відмовляти. Мовляв, нема що робити в Україні, криза, їм грошей ні на що не вистачає. Та я приїхала. Жили вони гарно, в достатку, їли все, що хотіли, одягались в дороге. Коли, я спитала, де буде моя кімната, Петро відрізав:
– Мамо, я в цю хату душу вклав, а ви мене зараз і вигнати схочете. Треба документи на мене переоформити, щоб я тут господарювати міг. А тоді, якщо ви назад в Італію не поїдете, виділимо вам куточок.
Я оторопіла. Не очікувала такого. Ще й донька підтримала свого чоловіка. Довелося жити в старій напіврозваленій хаті. Поскаржилась колишній колезі, вона мене запевнила, більше ні копійки не давати молодим, а своє життя влаштовувати і йти жити в нову хату, бо вона моя.
Посварилися страшенно. Зять перестав говорити зі мною, донька — уникала, онук до мене навіть на руки не йшов.
Згодом познайомилася з добрим чоловіком Іваном. Він з нашого села, дуже уважний, в усьому підтримував, приходив по господарству допомагав. Я сказала доньці, що хочу, щоб він з нами жив, у моїй частині хати. Та молоді не дозволили. Знову почалися сварки.
Вже зовсім сил немає, ніколи не думала, що так з донькою спілкуватися буду. Що робити — не знаю!
Що порадите жінці? Як би Ви вчинили на її місці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
