Скоро у свекрухи мав бути ювілей 65 років. Потрібно було думати про подарунок, хоча у нас з чоловіком зараз не найкраща фінансова ситуація.
Здивувало мене ще дещо. Микола добре розуміє, що ми від зарплати до зарплати живемо, заощаджень не так багато. А він каже:
– Я там мамі телевізор пригледів! Плазмовий, вона давно такий хотіла!
– Ти знущаєшся? Знаєш скільки це коштує?
Я розуміла, що це День народження, пам’ятна дата і треба подарувати щось гарне на згадку. Але є ж різниця між тим, щоб купити телевізор і звичайний електрочайник!
Чоловік відмовлявся мене слухати. Сказав, шо інших варіантів не розглядає.
У мене дуже змішані почуття щодо цієї ситуації, відтоді як свекруха вигнала нас з чоловіком зі своєї квартири, ми не спілкуємось вже багато років. Ну хіба б ви хотіли дарувати дорогий подарунок, побувавши на моєму місці?
Одразу після одруження, у нас не було можливості жити окремо, тому ми переїхали до батьків чоловіка. Свекруха допомагала нам у ті нелегкі часи, але те що вона лізла у всі наші справи, затьмарювало все хороше. Мені просто хотілось, щоб вона перестала втручатись до нас.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Коли в нас народилось двоє синочків, ми продовжували жили в невеликій кімнаті, а Олена Сергіївна у своїй спальні. Проте у квартирі була ще простора вітальня, постійно зачинена на ключ
– А якщо гості приїдуть якісь? – аргументувала свекруха.
І знаєте що? Вірно, ніяких гостей ніколи не було! Ми могли б жити четверо в тій кімнаті, а не тіснитися у малій.
Одного разу свекруха сказала, що її дратує шум та безлад який часто наводять діти.
– Слухайте, я вже у тому віці, коли мені хочеться спокою та порядку. Може б ви подумали про окреме житло?
Я без скандалів зібрала наші речі й ми веселились. Першу пору ми жили у моїх батьків, а потім знайшли недорогу квартиру і переїхали. Я ніяк не можу пробачити Олені Сергіївні, що вона вигнала не тільки мене з дому, але й своїх онуків.
Як після такого має зберігатися бажання спілкуватися з нею? Я навіть не хотіла підпускати її до своїх дітей, вважала це справедливим. Потім вона почала скаржитися всім родичам, що онуки ростуть без бабусі. Вона навіть подзвонила моїй мамі, щоб описати ситуацію з її точки зору і розказати наскільки я погана.
Вже минуло багато років, здавалося це мало давно забутися, але осад досі є. Чоловік звичайно спілкувався зі своєю мамою, навідувався до неї сам і я не мала нічого проти.
А тепер він хоче, щоб я нарешті все забула і ми всією сім’єю поїхали на ювілей до бабусі. Поїдемо! Просто мені не хочеться витрачати важко зароблені гроші на людину, яка колись так з нами вчинила. Вона цілком обійдеться чайником!
Що б ви порадили? Бо чоловік не хоче мене слухати, а ціна телевізора дуже кусається!
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
