У звичайний ранок раптом пролунав стук у кухонне вікно. За склом маячив силует незнайомого чоловіка приблизно років 45. Він махнув рукою, пропонуючи вийти.
Максим Вікторович губився в здогадах, що ж треба цьому незнайомцю? Адже явно не по гриби приїхав! Хоча тут частенько зупиняються грибники і запитують, де більше росте грибів. Але цей то зовсім на грибника не схожий! Дорогий костюм, біла сорочка, що він взагалі тут забув?
Неспокійно виглянула з кімнати тітка:
– Максиме, ти вийди до нього, тільки якщо в будинок буде проситися не думай пускати! Знаємо ми таких!
Однак чоловік навіть не збирався заходити в будинок, він простягнув руку Максиму Вікторовичу і представився:
– Ігор Нікулін.
По рукостисканню було зрозуміло, попри зовнішній вигляд, чоловік не цурався важкої роботи – долоня була жорсткою, стискала міцно.
– Треба поговорити, може сядемо на лавочку? Або якщо хочете, он моя машина стоїть, можна там поговорити.
Перевагу було віддано лавочці, яка стояла під тінню розлогої верби.
– Невже ви мене не впізнали? Я ж вам представився.
Максим Вікторович похитав головою. Та звідки йому все знати!
– Ну дядько Максим, невже ви Ігоря Лівого не впізнали? Нашу сім’ю так раніше в селі кликали, Ліві та Ліві, просто наша хата в самому кінці села стояла ліворуч. А прізвище моє по паспорту Нікулін, та ось він, перевір якщо сумніваєшся.
Максим Вікторович піднявся очі на Ігоря і уважно подивився. Однак в ньому абсолютно неможливо було впізнати того смішного хлопчика, який частенько, забігав до сусіда по дорозі зі школи.
Але Максим Вікторович так і не згадав хлопця. У селі він тоді бував рідко, адже тітка з матір’ю були ще молоді і управлялися по господарству самостійно. Однак тут же в пам’яті сплив один момент: Максим якось застав Ігоря на городі, коли той відчайдушно тряс його яблуню. І той обурився – схопив хлопця за футболку, і вона не витримавши натиску, розійшлася. Тоді перед очима Максима Вікторовича і виникла рідна пляма у формі зірочки, перебуваючи під правою лопаткою. Він ще подумав тоді: хороша мітка, значить щасливий хлопець буде.
– Зараз такі умільці є, будь-які документи підробляють, тільки грошики плати. Якщо ти і правда Ігор, роздягнись.
– Будь ласка, нічого немає простішого.
Чоловік зняв піджак і розстебнув сорочку, спустивши її з правого плеча, потім повернувся до Максима Вікторовича. Родимка була на місці.
– Ну, привіт Ігоре! А ми вже тебе поховали! Мати свою зовсім закинув, за стільки років жодного разу не відвідав! Вже вона тебе так чекала! Тут недавно бомж якийсь повз проходив, попросив у неї напитися, так вона його в будинок запросила, нагодувала, а нам потім все розповідала, що це синочок її до неї приходив. Зовсім, думали, бабка з глузду з’їхала.
– Та не божевільна вона! Це правда я приходив!
– Невже правда ?! А навіщо ти тут маскарад влаштував? Невже як нормальна людина не міг приїхати, або зовсім совість втратив, до того ж мотався по світу?
– Так і є, дядько Максим – за звичкою Ігор почав звертатися до чоловіка, як в дитинстві. – Я ж не на рік пропав, цілих 20 років мотався по світу, чого тільки не пережив! Я знаєш яким багатим був, будь-яку бабу міг собі дозволити, звозити її на відпочинок, жити в крутому готелі!
– Будь-яку міг дозволити, але так і не одружився?
– Ні, не довелось мені.
– А чому ж мати кинув? Не згадав ні разу?
– Я її і не забував. Ось тільки згадував найважчі часи, найчастіше коли за ґратами сидів. Саме в той час совість прокидалася, мати згадував, всю ніч лежав на нарах без сну.
Багато разів я клявся собі, що як тільки вилізу з лайна, знайду гарну дружину, куплю машину, і приїдемо ми до матері, як люди, щоб вона пишатися мною могла! Минулої весни я повернувся з копалень, відразу до другана приїхав до обласного центру. Колись ми служили разом, він був під моїм захистом, адже я на рік старший за нього, на той час вже дідом був, захищав, щоб інші до салаги не приставали.
Скажу тобі по-чесному, дядько Максим, живим він з армії повернувся тільки завдяки мені. Звуть його Іван, і він не забув добро, яке я для нього зробив. Кілька разів позичав великі суми грошей, одяг, квартиру. У нього від бабки квартира залишилася, продав мені її задешево.
– Ну ось дядько Максим, рано чи пізно приходить час, коли батьківщина кличе, коли несила без рідного села стає, без матері. Дядько Максим, поясни мені, невже правда мати мене визнала, коли я бомжем до неї приходив?
– Сумнівалася вона весь час, то думала ти, то не ти. Звички якісь у тебе були дивні.
– Дивно, я намагався щоб пройшло все гладко. Про які звички ти говориш?
– Ну, почнемо з того, що суп з щавлю ти любиш, коли йшов, об одвірок не вдарився.
– І правда, проколовся значить. Але ж мені так хотілося відкритися їй, що син її повернувся, дивом втримався. А потім подумав, що і добре, що не дався, вона ж стара зовсім, ледве ходить, серце не витримало б. Для того я до тебе, дядько Максим, і приїхав, давай до неї разом підемо, підготуєш її, не можна ж так відразу!
– А чи варто? Ти стільки справ накоїв Ігоре, що виправдовувати тебе все життя перед матір’ю!
– Я тепер все для неї зроблю, тільки поїхали зі мною, дядько Максим!
– Пробач Ігорю, але не поїду я з тобою. Антоніна сьогодні на чергуванні, вона їй допомогу частенько надає, медичну. Давай краще дня через два ти повернешся, а потім і поїдемо разом. Цього часу мені вистачить, щоб підготувати мати. Ти напиши їй записку, а я передам.
Ігор відкрив машину і дістав величезну коробку цукерок, на якій написав маркером: «Мама, у мене все добре, я повернувся, чекай в гості!». Потім, дістав меншу коробку і простягнув Максиму Вікторовичу:
– Це твоїм, дядько Максим, почастуй їх, скажи, що від мене.
Повернувшись до будинку Максим Вікторович подумав, що взяв на себе непосильну задачу: ну як от так прийти і сказати Петрівні, що її син повернувся? Це після стількох років! Вона ж тендітна, як павутинка, ледве ноги тримає на землі. Вже під вечір, Максим Вікторович пішов на прогулянку, і добрів до будинку Петрівни: заглянув через паркан – в городі її не було, напевно вже відпочивати пішла.
– Вікторовичу! Заходи давай, чого маячиш біля паркану? – посміхаючись крикнула Антоніна.
– А Петрівна де?
– Пішла козу доїти, коза то зовсім з глузду з’їхала, по три літри молока давати стала!
– Хоча, добре що Петрівни немає, слухай, тут така справа, у неї син повернувся.
– Та невже! Адже вона мені недавно сон розповідала, приснилося їй, що Ігор за вікном стоїть, вона йому махає, кличе щоб в будинок пройшов, а він стоїть і головою хитає, ніби як соромиться заходити. Так і не зайшов, а вона змучилася.
Максим Вікторович простягнув Антоніні коробку цукерок, та прочитала напис і посміхнулася.
– А давай, коробку на стіл покладемо, Петрівна прийде і побачить!
Ось і Петрівна повернулася, пішла на кухню цідити молоко, по шляху звично побурчавши на Вікторовича.
– Біля болота теж треба було траву скосити, минулого року не прибрали, і в цьому не прибрали, а на наступний – хащі непролазні будуть.
– Та перестань ти, треба ж десь їй рости, ти краще за стіл сідай, Петрівна, я тобі частування до чаю приніс.
– Ну Максим! Невже сватаєшся до мене? Щось я не пригадую, щоб ти хоч раз мені цукерку просто так давав.
Підійшла до рукомийника і сполоснула руки.
– А ну розповідай, що сталося? Досить темнити, свята ніякого немає, цукерки дорогі, ану признавайся, звідки вони?
– Петрівна, ти тільки не переживай, сідай. Цукерки тобі Ігор передав, він живий і здоровий.
Жінка схопилася за край столу, благо сиділа на стільці, а то б коліна точно підкосилися.
– Максим, ну треба ж віщий сон приснився! І тоді, коли бомж приходив, адже це Ігор був? Де ж ти його бачив?
Антоніна збігала в кімнату за заспокійливими краплями. На Петрівну було страшно дивитися: обличчя зблідло, губи тремтіли, руки тряслися.
– Мабуть, останні віддав – вирішила Петрівна, крутячи в руках коробку цукерок.
– Ні, припини так думати!
– Максим, не муч ти мене! Скажи, коли ж бачив його? Де?
– Так тут, в селі бачив, приїжджав він.
– Невже до матері рідної не захотів зайти?
– Дні через два з’явиться. Побоявся, що не переживеш таке потрясіння.
– А як він виглядав, і знову як бомж?
– Ні, машина у нього хороша, костюм дорогий.
– Максим Вікторович ще недовго посидів у Петрівни та пішов додому. Нехай заспокоїться старенька. Антоніна поруч значить все буде добре.
– Максим, я тут що згадала – сказала тітка Максиму Вікторовичу, коли той повернувся додому – згадала я цього Ігоря, це ж син Петрівни! Я ж вчила його до четвертого класу, їх в селі Лівими називали.
– Ігор Нікулін минулий раз приїжджав, матері подарунок передав через мене.
– Ти диви, який! Соромно, мабуть, матері на очі з’являтися?
– Може соромно, може за здоров’я її переживав.
– Ігор одружився, або так холостим і бродить по світу?
– Та ніби ні. Ні слова не говорив про свою родину.
Ігор повернувся на другий день. З ранку почався нудний дощ. Максим Вікторович думав, що дощ триватиме недовго, тому випустив телят в загін. Так прорахувався, дощ зарядив щосили, тітка каже що він точно на тиждень. Довелося корм прибрати під навіс, а за ними телята потягнулися. Поки займався облаштуванням годівниці, Ігор Нікулін приїхав. Привітався, і одразу перейшов до справи:
– Дядько Максим, можна машину біля вашого будинку залишити? Забуксую по дорозі!
– Не говори дурниць, дорога відремонтована ще минулої весни, їдь краще відразу до матері, вона відтоді від вікна не відходить!
– А ти? Хіба ти не їдеш?
– Зайду пізніше, поговоріть поки.
Як саме сталася зустріч матері сином, ніхто не знає. Тільки коли Антоніна всіх скликала Петрівні за стіл, зустрічати дорогого гостя, всі звернули увагу як світяться очі матері, як гордо вона сидить на чолі столу в білосніжній блузці.
Як ви думаєте, чому від Ігоря так довго не було звісток?
