– Сергійко пропав.
Бабка Маруся стояла біля кілочка, тримаючи кінець обірваної мотузки.
Дід Вова встромив сокиру в колоду.
– Так, куди він дінеться? Курить, напевно, в шипшині.
Бабка Маруся наполягала.
– Якби курив, я би дим чула.
– Зараз, покурить і прийде. Куди він дінеться, – повторив дід Вова. – А у тебе коза втекла. – Дід Вова показав пальцем на мотузку.
– Коза НЕ дитина. Повернеться. А ти йди, знайди хлопця. Як би, не сталося чогось.
– Теж мені хлоп’я. Дванадцять повноцінних років. Так, я в його час …
– Іди, – обірвала його баба Маруся. – Все село знає, що ти в дванадцять років витворяв. Соромно. Дав же бог таку кару на все життя.
– А чого не кинеш? – уїдливо запитав дід.
– А ось зараз візьму і кину. Давно рука свербить. Доведеш до гріха.
Ну, до гріха вести далеко не треба. Он сінник поруч …
Дід Вова осікся під важким поглядом дружини.
– Де мої окуляри?
– В курнику.
– Чого це раптом?
– А де залишив там і лежать.
– Я гроші в кишені вчора залишив. Щось не лежать гроші в кишені.
– Ну, поговори, поговори, – пригрозила бабка Маруся.
За всіма документами Сергій був їм онуком, але так як жив хлопчина зі старими з самого народження, то став на кшталт сина. Та й баба була не проти. Батька у Сергія ніколи не було. Ні, зрозуміло, він існував, але дочка нічого не розповідала, тому ні бабка, ні дід, а тим більше хлопчина нічого про нього не знали. І змирилися з цим і жили.
Дочка ж, в пошуках кращого життя, залишивши трирічного малюка під опікою старих, зникла, як у воду канула. Так і жив Сергій зі старими.
Дід Вова вийшов на вулицю. Ватага хлоп’ят запускала повітряного змія. Змій, розміром як невеликий дах, ніяк не міг піднятися вгору. Дід по-доброму запитав про Сергія. В азарті доброту ніхто не сприйняв. Тоді він змінив тактику. Взяв в руку камінь і, замахнувшись в хлопця, який пробігав повз, суворо запитав:
– Сергія не бачив? Стій, прокажений, зараз гранату кину.
Хлопчина зупинився, як укопаний.
– Він на телеграфі з матір’ю розмовляє.
– А ви чого ж не дочекалися? – насупив брови дід Вова.
– Ми чекали. Довго чекали. Він злізти не може.
– Ось воно, наше світле бездушне майбутнє, – подумав дід. – Навіть і вмирати завтра не страшно. Краще сьогодні.
Телеграф – найвища сосна. Хтось колись пустив чутку, що якщо залізти на цю сосну, то можна розмовляти з ким завгодно, хоч з Господом Богом. І чим вище – тим краще тебе почують.
Скільки років сосні ніхто точно не знав. Приїжджали вчені, довго вимірювали, скребли кору, вивозили на дослідження і прийшли до висновку, що дереву від трьохсот до чотирьохсот років. Коли дерево стоїть понад двісті років, то точний вік визначити неможливо, тому називається приблизний вік дерева. Так пояснили вчені свої розрахунки. Втім, старожили називали такий же вік без всяких досліджень.
Багато сміливців намагалися залізти на верхівку сосни. Найвідважніші розповідали про непередаване відчуття, менш щасливих ховали з почестями.
Дід Вова підійшов до сосни, присів до коріння. Закурив не поспішаючи. Після другої затяжки кинув погляд вгору:
– Сергію, ти там, чи що?
– Що, діду?
– Бабця пирогів напекла. Без тебе не дає.
– А пироги з сиром?
– З сиром, – погодився дід.
– Тоді спускаюся.
Минуло п’ять хвилин. Дід докурив цигарку, загасив, кахикнув.
– Що, Сергію, притих?
– Не можу, діду.
– Це нічого. Ти не поспішай. Потихеньку.
Дід говорив тихо, спокійно, ніби вони з онуком сиділи з вудками на березі річки пліч-о-пліч.
– Діду, я в туалет хочу, пролунало з верху.
– Це нормально. Давай.
– А якщо на тебе?
– Ти річку бачиш?
– Так, дід, бачу.
– Тоді пісяй. Не бійся. З такої висоти жодна крапля не впаде на землю. Гілки завадять.
– Ти звідки знаєш?
– Знаю …
Зверху закапало.
– Снайпер, чорт забирай, – дід Вова обтрусився.
Вітер м’яв у своїх обіймах верхівки дерев. Не гребував і чагарниками.
– Дід, не можу.
– Чого не можеш?
– Злізти.
– А залізти зміг?
– Зміг.
Дід Вова прикурив нову цигарку.
– Дід, чого мовчиш? – почулося зверху.
– Думаю.
– І довго?
– Що довго, думати буду?
– Ні. Довго мені тут сидіти?
– В який бік сидиш?
– У бік села.
– Уже не погано. Зробімо так. Ти не дивишся вниз і виконуєш всі мої команди. Зрозумів?
– Зрозумів.
– На стовбурі є мітка?
– Є. Слова: Спаси і збережи.
– Все правильно. Спробуй лягти на пузо. Тоді правою ногою шукай опору. Там повинна бути гілка. Давай, обережно тільки. Намацав?
– Так.
– Сміливо став другу ногу. Гілка під тобою товста. Нікуди не дінешся.
Дід зробив паузу, щоб Сергій виконав команду.
– Тепер слухай далі. Справа, трохи нижче, сучок. Хапайся за нього сміливіше і правою ногою, трохи правіше, намацай гілку. Знайшов?
– Так, дід.
– Став другу ногу і перехоплюй руками. Ти вже майже на землі. Але спочатку перепочинь.
Дід дістав третю цигарку. Прикурив неслухняними руками.
– Давай далі. Далі буде простіше. Гілки будуть частіше. Іди сміливіше на дві гілки вниз і перехоплюй руками. Але тільки дві. Повтори.
– Тільки дві гілки.
– Давай.
Дід замовк, прислухаючись до кожного шереху.
– Готово.
– Молодець, Сергію. А ось тепер буде найважче. Підійди ближче до стовбура. Намацай правою рукою, трохи нижче в стороні гілку. Намацав?
– Так.
– Тепер тримайся правою рукою за неї міцно, а правою ногою шукай гілку під нею. Знайшов? Чого мовчиш? Знайшов?
– Знайшов.
– Тепер сміливіше переступай другою ногою і перехоплюй рукою.
Дід чекав.
– Вийшло?
– Вийшло.
– Ну, як, страшно?
– З тобою ні.
– Поїхали далі. Зараз сміливо спускайся на три гілки вниз. Вони під тобою на близькій відстані. І рахуй в слух.
– Раз … два … три, – голос Сергія тремтів.
Видихається хлоп’я, – подумав дід, – та нічого, трохи залишилося.
– Дід, я все.
– Молодець. Тепер лівою рукою шукай поруч гілку, лівою ногою – іншу, яка нижче. Переміщайся. Акуратно пролізай головою під гілкою і повернись обличчям в іншу сторону. Як перейдеш, дай знати.
Дід знову закурив. – Аби у мене голос не затремтів, – промайнуло у нього в голові.
– Я переліз. Дід, далеко ще. Я втомився.
– Так зовсім близько. Ще трохи і ти мою лисину побачиш. Давай тепер сміливо ще на три сходинки вниз. Тільки не поспішай. І вголос …
– Раз … два … дід, я зачепився.
– За що там можна зачепитися? Немає там нічого. Чим зачепився? – у діда спітніла лисина.
– Штани … Кишенею …
– Рви до чортової матері штани. Це, напевно, невеликий сучок.
– А бабця лаятися буде.
– Тоді я пішов, – схитрував дід. Пролунав тріск матерії.
-…три…
– Ось і молодець. А тепер, сину, можеш подивитися вниз. Бачиш лисину діда?
– Бачу.
– Гілки всі бачиш? Тоді сам спускайся. А я тебе прийму.
Через десять хвилин Сергій сидів в обіймах діда і тихо скиглив. Дід димів цигаркою і гладив його по голові.
– Нічого, нічого, поплач, герой. Може, закуриш? Допоможе.
– Я ж не курю, – схлипуючи, відповів Сергій.
– А то ми з бабою не знаємо. Зараз можна.
Сергій тремтячими руками взяв цигарку і зробив недотепну затяжку. Одразу поперхнувся і закашлявся.
– Ні, діду. Я тепер ніколи курити не буду.
– І це правильно, – схвалив дід.
– А ти чого на сосну поліз?
– З мамкою хотів поговорити. Сумую я, а від неї ні слуху, ні духу. Хоч би приїхала, хоч би лист написала. За що ж вона так?
Дід провів рукою по очах.
– А все ж ти герой. Точно, герой. Он, на яку верхотуру заліз. А мамка приїде. Вона обов’язково приїде. Ось почула твій голос і приїде. Не може не приїхати. Ну, підемо додому. Бабка зачекалася. Ох, і дістанеться нам.
– Ще б пак.
– Тільки знаєш що, давай їй про це нічого говорити не будемо. Домовилися?
– Домовилися, – розмазуючи сльози по щоках, пообіцяв хлопчина.
Вони йшли на розправу до бабки. Але будь-яке її покарання було б все одно не порівняти з тим, що обидва щойно пережили.
В які халепи ви потрапляли в дитинстві, як вибиралися з них?
