– Або даєте гроші, або я заберу своє через суд.
Денис кинув це в коридорі, не знімаючи куртки. Наче зайшов не в дім, де прожив п'ять років, а до людей, які йому винні. Людмила сперлася об стіну. Ірина вийшла з кімнати й стала між ними.
– Яке ще своє? – відрізала вона. – Ти звідси пішов до іншої. Що ти тепер ділиш?
– Ремонт, – сказав Денис. – Мої гроші. Моя робота. Ціна квартири виросла через мене. Не хочете мирно – буде суд.
Він кинув на тумбу конверт і вийшов. Двері зачинилися тихо. Людмила опустилася на пуф так, ніби її вдарили.
У конверті лежав лист із печаткою. Суми. Вимоги. Погрози. Триста тисяч гривень за "вкладені кошти та працю".
– Триста тисяч? – Людмила вдарила долонею по паперу. – Він у мене жив безкоштовно. Їв за мій рахунок. А тепер виставив мені рахунок?
Ірина забрала лист. Під очима – темні кола. Голос сухий, без сили.
– Я думала, він просто піде. Забере речі й зникне. А він порахував усе. Крім того, що зробив зі мною.
Колись Денис зайшов у цей дім із тортом і тихим голосом. Носив пакети. Підкручував кран. Називав Людмилу по імені та по батькові так м'яко, що вона сама посунула до нього ключі.
Після весілля він переїхав "тимчасово". За місяць пересунув меблі. За пів року витяг старий сервант на балкон. За рік уже казав гостям: "У нас вирішено так".
Гроші на плитку, труби, фарбу, двері давала Людмила. Денис тягав пакети, крутив шурупи, фотографував ванну й показував усім, як він "підняв квартиру".
– Він навіть за комуналку не платив, – сказала Ірина.
– І сімнадцять тисяч на плитку брав із моїх рук, – різко кинула Людмила.
Вона рвонула до серванта, висмикнула коробку з документами й висипала все на стіл. Квитанції, гарантії, талони, пожовклі чеки.
Ірина сіла навпроти. Вони перебирали папір мовчки, швидко, зло. Квартира шурхотіла папками замість голосів.
– Є.
Ірина вихопила аркуш. На клапті паперу стояв підпис Дениса: "Отримав 17 000 гривень на придбання плитки".
Людмила стисла розписку так, що побіліли пальці.
– Тепер нехай розкаже в суді, як він мені "вкладався".
У консультації пахло кавою і старим папером. Валентина Петрівна дочитала лист, зняла окуляри.
– Подати позов він може, – сказала вона. – Виграти – ні. Якщо ви не прийшли з порожніми руками.
Людмила мовчки виклала чеки, виписки, розписку.
Юристка перегорнула все.
– Уже краще. Шукайте далі. Він пішов не сам. Йому підказали.
– Його Анжела, – сказала Ірина. – Рієлторка.
– Значить, полізе нахабно, – кивнула Валентина Петрівна. – Тим більше не здригайтеся.
За тиждень Денис прийшов знову. Без листа. З усмішкою.
– Дам вам шанс, – сказав він. – Не триста. Двісті.
– Пішов геть, – сказала Людмила.
– Не кричіть, Людмило Сергіївно. Я ж по-людськи.
– По-людськи ти пішов до чужої жінки. А тепер прийшов продавати мені мою ж ванну.
Він перевів погляд на Ірину.
– Через суд буде більше. Експертиза. Оцінка квартири. Анжела все зробить. Ви все одно заплатите.
– Ми подамо зустрічний позов, – сказала Ірина. – За п'ять років проживання. За ринковою орендою.
Він засміявся їй в обличчя.
– Ти вчителька, Іро. Не грайся в юриста.
– А ти зять без копійки свого. Не грайся у власника.
Усмішка з нього злетіла.
Денис повільно глянув на стіни.
– Дача теж піде, якщо що.
Людмила ступила до нього впритул.
– Дачу мій батько будував. Ти туди босий не зайдеш.
– Зайду через виконавчу службу.
Ірина витягла телефон і при ньому набрала Валентину Петрівну.
– Так, – сказала вона в трубку, не відводячи очей від Дениса. – Він щойно погрожував ще й дачею.
Денис мовчки розвернувся й вийшов.
Потім почався бруд. Дзвінки пізно ввечері. Голосові. Повідомлення Ірині: "Сама винна". Людмилі: "Не ускладнюйте собі старість".
Вони збирали все, що лишилося від тих п'яти років. Банківські виписки. Фото квартири до ремонту і після. Розписки. Старі повідомлення. Сусіда Петровича, який возив Людмилу в будівельний магазин. Галину, яка сиділа на кухні, коли Людмила відраховувала Денису гроші.
Одного ранку біля замка з'явилася свіжа подряпина.
Людмила мовчки провела по ній пальцем. Потім дістала телефон.
За годину майстер викрутив серцевину. Стара впала Людмилі в долоню важким холодним шматком металу.
– Це вже занадто, – сказала Ірина.
Людмила взяла новий ключ, сховала в кишеню халата.
– Ні. Занадто буде, якщо я злякаюсь.
Перед судом Денис заметушився. Спочатку – сто тисяч. Потім – сімдесят.
– Остання пропозиція, – сказав він телефоном. – Завтра буде пізно.
– Запізнився ти в той день, коли вийшов звідси з валізою, – сказала Людмила і відключилася.
У суді Денис сидів у новому піджаку. Поряд – молодий адвокат і Анжела у світлому костюмі. Вона тримала папку так, ніби вже поділила цю квартиру.
Денис говорив довго. Про працю. Про вкладення. Про поліпшення. Про ріст вартості.
Потім встала Людмила.
– Плитка – мої гроші. Труби – мої. Двері – мої. Ось чеки. Ось виписки. Ось його підпис, що він узяв у мене сімнадцять тисяч.
Вона поклала розписку на стіл.
У залі стало тихо.
Петрович підвівся, почухав потилицю.
– Матеріали вона купувала. Я її возив. А він… ну, плитку клав. У своїй хаті кожен щось кладе.
Хтось у залі фиркнув. Анжела стиснула щелепу. Денис уткнувся в підлогу.
Суддя пішов до нарадчої кімнати. Повернувся за пів години.
Позов Дениса – відхилити.
Зустрічний позов Людмили – відхилити.
Кожен платить свої витрати сам.
Ірина різко видихнула. Людмила стиснула її руку. Денис не ворухнувся.
У коридорі Валентина Петрівна щось швидко говорила про слабку доказову базу і про те, що це для них добре. Людмила вже тягнулася до сумки за таблетками, коли за спиною пролунали кроки.
– Думаєте, виграли? – сказав Денис.
Він став просто перед ними. Без усмішки. Анжела – трохи позаду, з телефоном у руці.
– Суд усе сказав, – відповіла Ірина.
– Це перший суд, – кинув він. – Буде апеляція.
– На чому? – Людмила глянула прямо в нього. – На плитці за мої гроші?
Він підійшов ще ближче.
– На всьому. На прописці. На проживанні. На поліпшеннях. Я знайду, де вас вкусити.
– Ти вже вкусив, – сказала Ірина. – І подавився.
Анжела витягла з папки тонкий конверт і дала Денису. Той сунув його Людмилі.
– Копія апеляційної скарги. Щоб не думали, що я жартую.
Людмила не глянула. Розірвала конверт навпіл. Потім ще раз. І ще. Клапті впали на брудну плитку коридору.
– Із моєї хати ти вже вийшов, – сказала вона. – Тепер вийдеш і з мого життя.
Денис нахилився, підняв один клаптик, усміхнувся краєм рота й дістав із кишені старий ключ.
Той самий.
Поклав його на підвіконня між ними.
– Я зробив дублікати.
