Андрійко боязко зайшов до кімнати, де вже снідали дванадцять хлопців. Кожен з них відірвався від своєї тарілки і з цікавістю подивився на нового хлопчика

– Синку, будь ласка, хутчіше збирайся. Ми можемо запізнитися! – поспіхом одягала жінка на хлопчика шапку, поки той вовтузився на кріслі. 

Хлопчик уважно подивився на неї, а потім прошепотів пересохлими губами:

– Мамо … Коли заберете? Увечері?

– Ну я ж тобі казала, – нарешті одягла шапку жінка. – Сьогодні не вийде. Ми їдемо з міста.

– Завтра? – подивився на неї хлопчик сумними очима. – Завтра вийде?

– Ми ще не знаємо. Як всі справи зробимо, так відразу і повернемося. Ти поки тут побудь, з хлоп’ятами поживи, дні три-чотири.

З цими словами жінка зовсім обм’якла і сіла на низеньку лавочку поруч з малям. Погляд її став порожнім, а руки безвольно впали на коліна. Вона притиснула дитину до себе і дбайливо погладила по скуйовдженому волоссю. У цей момент по її щоці скотилася перша скупа сльоза.

– Мам, ну ти чого? Не плач. Всього ж три дні! – взявся заспокоювати жінку хлопчик.

– Ірино, ну ти де? Поспішай, запізнюємося вже. Поїзд чекати не буде! – сказав з порога задиханий чоловік.

– Все, все, йду, – жінка неохоче піднялася з лавки та повела хлопчика в загальну кімнату.

Перед самими дверима він зупинився. Повернувся до неї й подивився прямо в очі:

– А подарунок? Подарунок привезете?

– Привеземо, привеземо. Обов’язково привеземо! – жінка нахилилася та обняла дитину, притиснувши його міцно до себе.

– Я люблю тебе, мам, – прошепотів він, ледь ворушачи губами.

По її щоках покотилися тонкі цівки сліз.

– Ну чого ти знову плачеш? Три дні всього лише! – посміхнувся малюк.

– Три дні, три дні … – витерла рукою сльози жінка і підштовхнула хлопчика вперед.

Андрій боязко зайшов до кімнати, де вже снідали дванадцять хлопців. Кожен з них відірвався від своєї тарілки та з цікавістю подивився на нового хлопчика. Він озирнувся по сторонах і сів на вільне місце.

– Ну що, Андрійко, поживеш у нас? – посміхнулася нянечка і поставила на стіл тарілку з кашею і компот.

– Я ненадовго, всього на три дні. Потім заберуть назад, – хлопчик взяв ложку і почав наминати сніданок.

– Так, так, звичайно, всього на три дні. Їж, їж, – жінка провела рукою по його шовковистому волоссю і попрямувала в роздягальню до пари, яка привела дитину.

– Ось, візьміть, – простягнув спортивну сумку чоловік. – Ми тут накупили всяких речей, на два роки вперед вистачить. Нам тепер вони не потрібні.

– А нам куди? – обурилася нянечка. – У нас бачите шафки які маленькі. Найнеобхідніше візьму, а решта собі залиште.

– Навіщо нам тепер? – здивувався чоловік.

– Не знаю. Раніше треба було думати, перш ніж … купувати, – фиркнула вона і почала перекладати речі в шафу.

– Даремно ви так, – втрутилася Іра. – Думаєте, нам легко? Всі ці моторошні напади, лікарні, ліки, уколи … Ночі без сну. Так у нас сім’я почала розвалюватися. Ми чесно старалися. Але не вийшло. Мабуть, не всім дано.

– Та чого вже тепер міркувати, наказ підписаний, вам з цим жити. Не мені вас судити. Їдьте вже. Поїзд чекати не буде.

Чоловік і жінка мовчки розвернулися і попрямували до виходу.

– А про три дні це ви даремно сказали, – слова няні застали їх біля дверей. – Чекати буде, хвилини рахувати. Важко це, – вона задумливо подивилася у вікно.

– Ми зателефонуємо потім, скажемо, що затримуємося. Нас так вчили, поступово. Потім ще що-небудь придумаємо, – спробував пояснити чоловік.

– Не треба. Не по-людськи це. Не телефонуйте. Нехай краще відразу все зрозуміє, ніж надіями буде себе мучити.

Не сказавши більше ні слова, і навіть не попрощавшись, вона тихо повернулася до дітей. Вхідні двері неприємно рипнули, немов пройшлися по серцю ножем. Все стихло.

Хлопчик відірвався від сніданку і подивився на няньку, як ніби все розумів.

– Поїхали?

– Поїхали, – важко зітхнула вона. – Поїв? Ну йди. Іди, милий. Пограй з хлопцями.

Час до обіду пролетів непомітно, після якого настала тиха година. Андрій акуратно склав одяг і повісив на спинку стільця, а потім ліг в ліжко. Але так і не зміг заснути.

Він просто лежав на спині й дивився в стелю, мріючи, щоб швидше пройшли ці три довгі та болісні дні, і він знову повернувся у свою світлу і затишну квартиру.

Тиха година закінчилася, продзвенів дзвіночок. Діти радісно посхоплювалися з ліжок. Шумно одягалися, кричали й дуріли. Хлопчик неохоче виліз з-під ковдри, повільно одягнувся і вийшов зі спальні слідом за іншими дітьми.

– Андрійку! – радісно вигукнула жінка. – Ну скільки можна спати? Ми тебе тут зачекалися!

– Думали, ніколи не прокинешся! – весело підхопив чоловік.

– А як же поїзд? Три дні? – він дивився здивованими очима і не розумів, що відбувається.

– Та ну цей поїзд. Не приїхав, – відмахнулися дорослі. – Може, зламався, а може ще щось …

– Даремно тільки на вокзал їхали. Більше нікуди без тебе не поїдемо.

– Нікуди, мамо?

– Нікуди.

– Чесно?

– Чесно, синку, чесно …

У роздягальні нянечка акуратно перекладала речі з шафи назад в сумку. Руки її нервово тремтіли …

Вихователька почала діставати всі речі хлопчика та акуратно складати до його портфелика. Правда, замок трішки заїло – у неї сильно тремтіли руки, а в середині швидко билося серце… 

 На вашу думку, батьки правильно вчинили, коли повернулися за Андрійком? Що б ви зробили на місці виховательки?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector