Я люблю свою доньку та бажаю їй тільки щастя. Декілька років тому вона вийшла заміж за хорошого чоловіка. Однак, він не був християнином, та мене це мало цікавило. Одразу після весілля Іринка повідомила радісну новину – вона вагітна! Та не могла уявити, що з часом не буду так реагувати на інших онуків…
Звичайно, що я була щасливою бабусею і намагалася у всьому допомагати. Тим паче, що окрім них у мене практично не було більше близьких людей, адже з чоловіком ми розлучилися ще 15 років тому.
Спочатку я приходила до дітей кожного дня після роботи, а коли вийшла на пенсію, то почала у них проводити цілі дні з ранку до ночі.
Я прибирала, готувала їжу, прала одяг і займалася зі старшими дітьми. Одним словом, усі хатні справи були на мені, адже зять працював, а дочка няньчила немовля і чекала на появу нового.
– Тоню, ти виглядаєш дуже стомленою, – одного разу зауважила моя сестра. – Може, досить там гарувати й гайда до нас!
Вона живе разом зі своїм чоловіком у столиці. У них власна трикімнатна квартира. Їхні діти давно живуть окремо, тому вільне місце є. Наших батьків не стало багато років тому, а в моєму місті ще живе рідний брат з сім’єю та далекі родичі.
– Я не можу дочку залишити, – відказала я на пропозицію сестри.
Однак я швидко змінила свою думку, коли побачила, що моя дочка вагітне всьоме. Вирішила, що пора збирати речі та переїжджати до сестри.
Прийшов час пожити для себе, адже мені надоїло бути хатньою робітницею і нянькою. Звичайно, що інші родичі засудили мій вчинок, мовляв, як я могла кинути онуків та єдину дочку. Але ж вони уже дорослі та самостійні люди.
Я не зважаю на ці слова, бо зараз цілком задоволена своїм життям. Сестра допомогла влаштуватися мені продавцем в магазин. Зміни через день, тому підробіток не забирає у мене багато сил і вільного часу. З дня мого переїзду пройшло пів року, а за дітьми я не встигла скучити.
Планую навесні навідатися до них в гості, але повертатися туди на постійно не збираюся. Квартиру в рідному місті я здала в оренду, а вторговані кошти ділю навпіл з дочкою. Вважаю, що фінансової допомоги цілком достатньо.
Але Іринка й досі на мене ображається. Тепер ми рідко спілкуємося навіть по телефоні. Думає, що я її покинула напризволяще у такій ситуації та зовсім не хору далі допомагати. Але сподіваюся, що донька скоро зрозуміє, що вже досить народжувати дітей та скидати всіх онуків на мою відповідальність!
На вашу думку, хто не правий у такій ситуації? Що б допомогло жінкам помиритися?
