Анна стояла на зупинці і тихенько плакала. Дівчина не могла стримувати сльози. В голові миготіли приємні спогади про дитинство. Ось вона на лісовій галявині збирає ожину, бабуся сміється і погрожує пальцем – мовляв, не можна їсти немиті ягоди.
Потім були шкільні роки, перше кохання, перше побачення і сльози. Максим, якого так любила дівчина, пішов в армію і одружився з міською дівчиною, з якою познайомився під час служби.
Спочатку Анна дуже переживала, багато сліз пролила в подушку.
– Не плач, дитинко. Значить, не твоя доля цей телепень Максим. Зустрінеш ще свою справжню любов, – заспокоювала Любов Пилипівна.
– Бабусю, а ти любила діда? – поцікавилася внучка.
– Як тобі пояснити … Шанувала, але не любила. Моє серце все життя іншому належить, – важко зітхнула старенька.
– Кому? – затамувала подих Анна.
– Його звали Федір. Давно це було, я тоді зовсім молодим дівчиськом була. Він приїжджав до нас в колгосп на практику. Почав доглядати за мною красиво. Вірші читав, букети носив кожен день.
– Чому ж ти не вийшла заміж за нього? Кинув? – припустила дівчина.
– Ні. Не кинув. Батько мій не дозволив. До мене тоді вже твій дід сватався. Батько сказав, що міські хлопці несерйозні – використає, як то кажуть, і кине. Федя приїхав один раз, подарував дуже красиву каблучку: там маленькими літерами наші імена викарбувані були.
Прогнав його мій батько, а я молода зовсім була, не змогла постояти за нашу любов.
Старенька підійшла до скрині і дістала красиве колечко з саморобної шкатулки.
– Тримай. Може, тобі колечко щастя принесе. Я і не носила його навіть, тільки милувалася іноді …
– Спасибі! – Анна захоплювалася красивим блакитним каменем, який переливався всіма кольорами веселки.
Незабаром бабусі не стало. Молода дівчина залишилася зовсім одна. Бабуся завжди мріяла, щоб внучка вивчилася на вчителя. Анна вирішила здійснити мрію самого близької людини.
Дівчина поставила собі за мету обов’язково вступити до інституту.
***
Спогади перервав автобус, що під’їхав. Анна ще раз озирнулася на рідне село і увійшла в салон. Велике місто непривітно зустріло наївну, довірливу дівчину. Знявши ліжко в крихітній комунальній квартирі, Анна почала готуватися до вступних іспитів.
У комуналці жила купа народу. Господарі любили добре випити, часто влаштовуючи посиденьки на кухні до ранку. Перші два іспити дівчина здала на відмінно, а ось останній завалила. Річ у тому, що Анна майже добу не спала. У господарів вже другий день поспіль була галаслива гулянка, з криками і піснями до ранку.
– Не може бути! – шепотіла у відчаї дівчина, читаючи списки. – Адже я знаю цей предмет на відмінно, як я могла завалити його?
Додому їхати Анна не хотіла. Що їй робити одній в старенькій хаті? У них в селі навіть роботи ніякої не було. Набравшись хоробрості, дівчина пішла прямо до ректора. Сивочолий, зморшкуватий чоловік подивився невдоволено на абітурієнтку.
– Слухаю вас. Врахуйте, люба, у мене дуже мало часу. Я один, а вас дуже багато!
– Федір Петрович, ви моя остання надія! Прошу вас, допоможіть. Дайте ще один шанс … – пустила сльозу Анна. – Сама не зрозумію, як завалила літературу, адже це мій улюблений предмет. Перед іспитом я не спала добу, напевно, позначилася сильна втома.
– Чому ж ви втомилися? – здивувався чоловік. – Хто заважав вам виспатися?
– Сусіди по комуналці …
– Повірте мені, я скільки тут байок чув … Але такого мені ніхто ще не розповідав, – посміхнувся старий.
– Я не брешу … Подивіться, будь ласка, мої роботи. Я пишу вірші, почала писати роман. Мені здається, з мене вийде хороший учитель літератури, – Анна простягнула зошит.
Федір Петрович відкрив першу сторінку і побіжно прочитав вірш.
– Це ви написали? – чоловік зняв окуляри і уважно подивився на дівчину.
– Так. Це перший мій вірш.
– Цілком … Заслуговує на увагу. Добре, я дозволю вам перездати іспит, – згідно кивнув ректор, простягаючи зошит.
На хвилину погляд старого зупинився на руці дівчини.
– Вибачте, звідки це у вас? – почервонів чоловік.
– Колечко? Це моя пам’ять про бабусю. На жаль, не дожила вона до цього часу, не може підтримати мене, – посмутніла дівчина.
– Можна поглянути? – майже пошепки запитав старий.
– Так, – Анна зняла колечко і поклала на стіл.
Федір Петрович дістав збільшувальне скло і уважно оглянув кільце.
– Любов + Федір … Я не помилився, це воно … – вимовив тихо. – Вашу бабусю Любов звали?
– Так! Так це ви? Той самий Федір? Бабуся розповідала мені про вашу духовну любов …
– Що вона ще розповідала? – тремтячим голосом запитав ректор.
– Зізналася, що любила тільки вас. Все своє життя.
Настала тиша. Федір Петрович поринув у важкі спогади. Здавалося, чоловік забув, що не один знаходиться в кабінеті.
– Де твої батьки? – раптом запитав ректор.
– Немає їх. Я точно не знаю, що з ними сталося. Бабуся ніколи не любила розповідати про це. Вона мене ростила з двох років.
– Значить, ти залишилася одна, як і я?
– Так. Крім бабусі, у мене нікого немає.
– Ти не права. Тепер у тебе є близька людина. Нехай не рідна, але все ж. Мені дуже дорога пам’ять про Любу, тому я не залишу тебе одну. Де ти зупинилася? У комуналці?
– Так. Сподівалася, що поступлю і отримаю кімнату в гуртожитку, – сказала Анна.
Дівчина більше не боялася ректора. Зараз вона бачила в ньому нареченому бабусі, доброго і людяного чоловіка, саме так його описувала бабуся.
– Кімнату отримаєш трохи пізніше, а поки оселишся у мене. Люба не схвалила б, що її внучка живе в якомусь кублі.
– А як же ваші рідні? Чи не будуть проти? – поцікавилася дівчина.
– Не будуть. Немає у мене нікого. Як з’ясувалося, я однолюб. Так і не зміг забути твою бабусю …
Анна сиділа біля входу в інститут, чекаючи старого. З одного боку – дівчина була рада, що зустріла Федора Петровича. З іншого – дуже шкодувала, що бабуся не дожила до цього часу.
Тепер вона була не одна, поруч знаходилася близька людина, яка завжди підтримає.
А ви вірите в такі збіги в житті?
