Заміж я вийшла в 18 років, коли завагітніла. Чоловіка забрали у армію і залишилася я сама зі своїм пузом. Жила я з матір’ю, але вона мені одразу сказала:
– Дитину на мене вішати навіть не думай, я важко працюю і пелюшки прати часу в мене немає.
А я і не збиралась вішати на матір виховання сина, тому що відтоді, як тато нас покинув, вона сама тягнула всю нашу родину. Ми додумались дитину зробити, от тепер треба взяти на себе всю відповідальність за його виховання. Важко було звичайно, синочок мій дуже плаксивий був та погано спав. Разом з ним не спала і я. Дні проходили одноманітно, я або годувала його, або прала, або вкладала спати.
Пам’ятаю, як сонна стояла у черзі за хлібом, всі лаються, штовхаються, кричать. Роки були важкі, грошей – копійки. Одним словом, 90-ті! Мама з сином мені взагалі не допомагала, тому що з роботи втомлена поверталася. Я навіть двері всі на ніч закривала, аби дитина не заважала їй спати.
Потім, повернувся з армії мій чоловік, але ми одразу розійшлися. Не витримали наші почуття такої відстані. Згодом, я познайомилася зі своїм другим чоловіком та пішла до нього жити. Виховувати мого сина я його не змушувала, але вони самі подружилися і часто проводили разом час.
Син мій вже виріс та одружився. Нещодавно у них народилася онучка і знаєте, тепер я розумію свою маму. У 50 років з дітьми бавитися вже дуже важко, хочеться просто відпочити, або кудись поїхати.
Жили вони в сусідньому будинку, тому що не хотіли бути з нами в одній квартирі. Та й правильно, не люблю двох господинь на одній кухні. Згодом, почалися ці прохання: “Мамо, посидь з онукою”, “Мамо, треба побути з Марічкою, тому що нам треба від’їхати”. З самого початку, я з радістю це все робила, але вони вже геть на голову вилізли!
Коли я почала відмовляти, тут пішли образи:
– Ти ж бабуся! Ти сама маєш проситися з онукою посидіти. Могла б взяти її до себе.
– Шановні діти, я її не народжувала і онуків не просила. Навпаки, казала вам поживіть для себе, а тоді за дітей думайте. Я тепер не повинна за вас її виховувати.
– Чогось інші бабусі такого не говорять, вони з радістю віддають увесь свій час дітям! Як так можна?
– Я, у свій час, виховувала тебе сама і не просила бабусю допомогти. Зрозумій, у мене вже немає тої енергії та сил, які були 30 років тому. Не можу я з дітьми довго сидіти.
– Правильно кажуть, яблуко від яблуньки не далеко падає. Нам що – няню наймати при живій бабусі? Тобі не соромно? – сказав мені син.
– Ні, мені не соромно!
Як ви розумієте, стосунки у нас зараз не найкращі. Але я хочу звернутися до всіх дітей та сказати, що батьки не повинні сидіти з вашими дітьми. Це було ваше рішення. Не треба нав’язувати нам думку, що ми маємо любити своїх онуків та віддавати їм увесь свій час. Ми й так їх любимо, але ніхто з нас не зобов’язаний ставати безкоштовною нянькою.
Як ви вважаєте, повинна бабуся сидіти з онуками, чи ні?
