Баби знали все про всіх. І того дня вирішили взяти справу у свої руки.
Надія жила сама вже три роки. Після того як не стало Олексія, вона тягнула все сама – двоє дітей, господарство і біль, який нікуди не дівався.
Старший Роман мав десять років. Тихий хлопчик, який майже не сміявся. А маленька Ганнуся народилася в той день, коли батько потрапив в аварію. Вона ніколи його не бачила.
Того дня, коли все сталося, Олексій взяв сина з собою до міста. Надія була на останньому місяці, їхати не могла. Чоловік поцілував її в щоку.
– Не затримаємося, – сказав він.
Але через дві години до будинку приїхав дільничний. Переступав з ноги на ногу і не знав, як говорити. Олексій і Роман – на узбіччі, обоє в лікарні. Якийсь п'яний виїхав на зустрічку.
У Надії потемніло в очах. Прийшла до тями вже в лікарні. Того ж вечора народилася Ганнуся. А через два дні Олексія не стало.
На поминках Надія не плакала. Вона просто просила про одне – щоб одужав її Роман.
Роман одужав, але замовк. Виявилося, хлопчик вирішив, що сам у всьому винен. Казав, що відволікав батька від дороги. Два роки Надія переконувала сина, що він тут ні до чого. Два роки – поки хлопчик не почав знову сміятися.
Зараз Надія потроху відпускала його. Залишала вдома помити моркву, погодувати гусей – і бігла по Ганнусю в садок, що був за п'ять хвилин від хати.
Але одного разу Надія зайшла не туди.
Точніше – зайшла вона до Василя. Самотній чоловік, тримав пасіку. Ще Олексій мріяв про вулики, хотів свою невелику пасіку. Надія вирішила здійснити ту мрію. Зайшла до Василя домовитися про купівлю.
І саме в той момент її побачила Ніна. Місцева пліткарка, яка не пропускала нічого.
Вже наступного дня все село знало – Надія бігає до Василя.
– Чуєш, Марійко, правда кажуть, що Надія до Василя ходила? – питала баба Уляна в магазині, перебираючи цибулю.
– Ніна мені теж таке говорила, – відповіла баба Марія. – Я сама її в магазині бачила, така щаслива, аж сяяла вся! Може, й правда.
– Жаль дівку. Скільки вже пережила. Хай би і в її кошик щастя трохи відважили.
– Треба спостерігати, Уляно. І посприяти.
Надія про плітки знала. Але вирішила – нехай говорять, вона своє зробить.
Тільки не знала, що баби вже пішли до Василя самі.
Прийшли і з порога заявили – щоб Надію не ображав. І якщо вже зачарував дівку, то щоб і думати не смів тікати.
Василь прийшов до Надії того ж вечора. Стримував сміх, поки розповідав. Надія почервоніла так, що хотілося крізь землю провалитися.
– Я бабусь розчарувати не міг, – сказав Василь і вийшов надвір. Повернувся з тортом і гостинцями для дітей. – Давай поп'ємо чаю. Я не знав, як ти відреагуєш, тому залишив усе в машині – про всяк випадок.
Надія подивилася на нього і засміялася. Вперше за довгий час – по-справжньому.
Василь почав заходити частіше. А невдовзі вони самі зрозуміли, що справа вже не у вуликах.
Минуло два роки.
– Чула, Марійко? Надія хлопчика народила! Василь зранку по селу бігає, всім розповідає!
– Чула, Уляно! Ох, як я рада за них!
– А знаєш, по-чесному – це завдяки нам із тобою все вийшло.
– Ну, там і без нас кохання з'явилося, – засміялася баба Марія. – Але наш внесок у їхній кошик щастя хороший!
– Хороший, Марійко, дуже хороший… А чуєш – Геннадій з Оленкою розлучатися збираються. Треба сходити, подивитися, що там коїться.
– Треба, Уляно. Треба допомогти.
Надія про той візит баб дізналася тільки через рік. Довго сміялася, а потім тихо сказала Василю, що, мабуть, варто їм обом сходити до баби Уляни і баби Марії. Просто подякувати.
Буває так, що найсмішніша ситуація перевертає все життя.
А у вас було таке – коли чужа витівка несподівано змінила щось важливе?
