Дехто назве мою з чоловіком зустріч курортним романом. Але я стараюся уникати цього словосполучення.
Мені тоді двадцять два роки виповнилося. Але наївності було, як у п’ятнадцятирічної дівчинки. Тоді я вже звикла жити без батьківської допомоги. Забезпечувала себе, будувала власне життя незалежно від рідних. І якось мене занесло в незнайоме місто. На університетську практику туди їздила. Почувалася тоді дуже дорослою та незалежною.
Коли вперше побачила Петра, то, направду, не помітила в ньому ні розуму, ні краси, ні доброти. Він, як мені довелося почути, тільки вісім класів закінчив. Ні про яку кар’єру і мови не було. Взагалі він постійно мовчав. І добре робив, повірте. Знав свої слабкі сторони. А однією із них були розмови. Зовсім спонтанні і незмістовні. Такої недоречності я ще ніколи не зустрічала.
А зовнішність…
Ці коротенькі ноги, помнуті сорочки, розтріпане волосся.
Запитаєте, чого я досі про нього веду розмову? Тому, що закохалася в нього. І така дивина трапляється.
Пам’ятаю, що тоді мене вдома чекали два кавалери. Петро їм навіть не рівня. І лише зараз, пригадуючи всі деталі, я цілком збагнула причину всього того, що трапилося зі мною тоді.
Петра я знала тільки чотири дні. І повертаючись додому, я просто дала йому свою домашню адресу. Думала, що на тому все й закінчиться. Куди ж йому за мною? Він ледве два слова міг зв’язати. І це вдавалося йому дуже погано.
Втім, сталося не так, як гадалося. Як це зазвичай і буває в житті.
Якось я отримала листа. Гадати від кого він, не довелося. Таку кількість граматичних помилок міг допустити тільки Петро. Однак зізнання у коханні були такими щирими та ніжними, що я заплущила очі на неграмотність.
Потім був ще один конвертик.
Я розуміла, що з Петром мені нічого не світить. Він не мій суджений. Та й не пов’язувало нас нічого, окрім тієї лірики.
І все ж, через рік листувань Петро покликав мене до себе.
Я чомусь взяла відпустку і знову поїхала до нього.
Так сильно я ще ніколи в житті не помилялася.
Петро так і залишився Петром. Геть нічого не змінилося. Втім, мені пощастило познайомитися з його мамою.
Вона виявилася дуже привітною та доброю жіночкою. Завжди така усміхнена. Постійно тільки цікавилася, як мені відпочивається, як у мене справи, чи може вона чимось допомогти. Лякав тільки її погляд. Такі темні-темні очі.
Тоді я навіть не знала, що про мою майбутню свекруху в місті говорили. А вона – жінка цікава. Таких відьмами чи ворожками називають. Люди перешіптувалися, що вона багато різних замовлянь знала і співпрацювала і з темними, і зі світлими сторонами.
А тоді їй якраз дуже хотілося женити сина. А тут і я трапилася. Наречена хоч куди. Тому не покидала мене свекруха ні на хвилину.
Що трапилося далі, я навіть не знаю. Усе ніби в тумані. Знаю тільки, що Петро зробив мені пропозицію руки та серця і я радо на те погодилась.
Десь в душі я цього робити зовсім не хотіла. Але вустами промовила “Так”.
Додому я повернулася не тільки з перснем на руці, а й з коханим під боком. Ніщо довкола мене не цікавило і не тривожило. Я будувала в голові спільне майбутнє і тішилася з того, мов дитя.
Але раптом на душі так гірко стало. Я ніби знову до тями прийшла.
– І що я накоїла? Які наречені? Який Петро?
Я знову почала соромитися того хлопця, який уже скоро з дивних причин мав стати моїм чоловіком.
Пам’ятаю, що все ніяк не наважувалася показати батькам їхнього зятя. Хотілося сказати Петрові всю правду про нього і відправити першим же потягом додому.
Втекла б прямо з-під вінця? А що? Хіба так не роблять?
Але щось стримувало мене від такого вчинку.
А хлопець просто сидів поруч і дивився на мене спантеличеним поглядом. Хто знає, чи любив він мене. Може, ми обоє були насильно пов’язані долею.
Мої рідні в захваті не були, але старалися цього не показувати.
Лише мама, стримуючи сльози, запитала, коли ми трохи відійшли від чоловіків:
– Донечко, а ти справді його любиш?
Напевне, матір помітила відчай у моїх очах. Мені навіть захотілося їй тоді все розповісти, але я мовчала. Чому? І сама не знаю.
Згодом ми таки зіграли весілля. Я вже змирилася з роллю дружини. Нехай. А куди тепер подінуся? Сама погодилась. Тоді якраз Петрова матір і надіслала нам листа. Скаржилася, що стара й здоров’я вже не те. Їй потрібна була допомога та догляд.
Нічого дивного, скажете ви. А я заперечу.
Чого та жінка звернулася до нас? У неї ж іще 8 дітей, крім Петра. І всі, до слова, живуть поруч із нею. Нам значно далі їхати до моєї свекрухи, ніж їм.
Але перечити я не могла. Знову. Як тоді із заручинами та весіллям. Тому я просто мовчки погодилася на всі її умови.
Коли я з нову повернулася до рідного міста мого чоловіка, то нутро знову наповнилося радістю. Я знову була найщасливішою у світі дружиною. Я відчула, що до нестями кохаю Петра.
Біля власного дому нас з обіймами зустріла свекруха. Вона, до речі, не виглядала аж такою немічною.
– Ну як ви? Щасливі? Тепер усе буде добре…
Відтоді і справді почалося інше життя. Але щастям там навіть не пахло. Мені потрібно було звикати до всього заново. Я, до речі, тоді вже чекала дитину, але це не викликало в моїх родичів поблажливого ставлення до мене. Я постійно тільки варила, подавала, прибирала та мила.
– Моркву треба прополоти. Обід зварити. А ти ледарюєш.- чула я від свекрухи.
У липні в мене нарешті почалася сесія. Це був чудовий привід повернутися до рідного міста. Я, хоч і отримала штамп у паспорті, але навчання не закидала. Вчилася заочно. Хоча свекруха з Петром мені постійно торочили, що мені тієї освіти не треба. Мовляв, усе, що я могла, уже знайшла у цьому житті.
Втім, їх я не слухала. Зібралася і поїхала до себе. І знову трапилося те, що й минулого разу. Чим дальше від нової сім’ї я була, тим більше розвіювався їхній дурман. Я починала усвідомлювати, яких дурниць натворила і як сильно хотіла все виправити.
Цілий місяць я провела вдома. Без зайвих дорікань та некоханого чоловіка. На душі було так просто і приємно. Навіть умови вдома тішили куди більше, ніж безлад у домі свекрухи.
Так я і склала останній іспит, купила квитки на потяг і засмутилася. Мені так хотілося, щоб батьки нікуди мене не відпустили. Сказали залишатися вдома і, повірте, я б навіть не вагалася. Втім, усі знову просто відмовчувалися.
А я зібрала валізи і поїхала до іншого дому. Не знала, чому, але здогадувалася що мене туди тягло.
Наступні пів року були неймовірно довгими та важкими. Однак на руках я вже мала свою донечку і разом ми були сильнішими. Тільки життя в одноманітті затягувало. З часом зникало будь-яке бажання щось робити і тим більше змінювати. Я навіть не опиралася, тонучи в тому болоті. Мені було так прикро, що я навіть доглядати за собою перестала. Усе, на що мені вистачало сил, доглядати за донею. Я могла годинами співати їй пісень і жалітися на важку долю. Може, магія свекрухи ослабла або це я вже настільки від усього втомилася, що ейфорія від життя в тій сім’ї зникла цілком.
Взимку я знову поїхала додому. Донечку прихопила із собою. Не хотіла залишати її на Петра чи тим більше на його матір. Думаю, якби дитя вже не пило грудне молоко, то просто так свекруха мені б його не віддала.
Батьки вперше за стільки часу втішилися. Вони так довго чекали внучку, що зараз місця собі не знаходили від щастя.
Накрили стіл. Запросили гостей.
Серед них, до речі, була одна знайома моєї сім’ї, яка нарешті з-поміж усіх першою звернула увагу на мій стан.
Спочатку вона просто поцікавилася, чи у нас усе гаразд. А потім, забравши мене з мамою до іншої кімнати, почала розпитувати, у чому річ.
Я нарешті наважилася розповісти все, як воно було.
– Оце ти попала, дорогенька. Ну нічого. Я тобі допоможу. Не переживай.
Я так зраділа, що хоча б хтось нарешті зможе витягти мене з тієї прірви відчаю.
Як вона і сказала, перед сном я обвела ліжко колом. Тоді одягла на шию хрестик. Знайшла в домі стару ікону й повісила собі над головою.
Тієї ночі я спала дуже міцно та спокійно. І сон мені такий дивний наснився: я почувалася вільною птахою, яку зла жінка намагалася заманити до свого дому. Але мені було байдуже. Я відчувала подих свободи.
Вранці я прокинулася з геть іншими думками, аніж ті, якими жила досі. Я збагнула, що не люблю і ніколи не любила Петра. Повертатися до нього більше я не збиралася.
Але з’їздити в те прокляте село треба було. Мама туди відпустила мене тільки в супроводі батька. Це мала бути гарантія, що я там точно не залишуся.
Втім, на жаль, свекруха навіть батькові очі замилила. Увесь цей час, доки я збирала свої речі й займалася власними клопотами, тато випивав із моєю свекрухою. Вони довго балакали і батько відтягував повернення додому. Добре, що хоча б моя донька залишилася вдома. Мене від злодіянь Петрової мами берегла любов до малечі. Я постійно думала тільки про неї.
Перед потягом я викинула у смітник все, що нам спакувала свекруха.
З того часу я нарешті звільнилася від ланцюгів того небажаного шлюбу.
Час від часу крізь сон мені ще чулося хрипле свекрушине: “Вернись”. Але тоді я брала свою доню на руки, пригортала до грудей і все одразу минало. Так я глушила той містичний клич.
Постійно в душі жив страх, що одного дня все знову повернеться на свої місця. Я кину батьків, зберу речі і повернуся до Петра. Таким острахом я жила цілий рік. А потім все різко припинилося.
Тільки одного листа отримала від тієї відьми, у якому вона звинувачувала мене у всьому. Мовляв, я зламала життя їй та її синові.
– А ви хіба не знали, як усе скінчиться? – відповіла я їй.
Зараз моя донька вже доросла. І тільки кілька днів тому я повідала їй цю історію.
Дівчинка вислухала мене, помовчала. А тоді важко зітхнула:
– Жаль, що ми з нею не були знайомими. Може, і я навчилася б чаклувати…
Я тоді не на жарт злякалася. Невже свекруха і далі втручається у мою сім’ю, тепер використовуючи для цього мою доню?
Того дня я спалила єдину збережену фотографію свекрухи і її сина.
Цим подіям уже двадцять із гаком років минуло, а я й досі часом здригаюся уві сні від голосу своєї свекрухи.
Чи вірите Ви в існування потойбічного?
Як по-іншому можна було б пояснити все те, що відбулося з героїнею історії?
