– Батько, дозволь нам з Ігорем одружитися. Прошу тебе! – благала дівчина.
– Ні! Цьому ніколи не бувати! У тебе давно є наречений. Вже все домовлено, я не можу порушити слово – це справа честі! – відповів батько голосом.
– Хоч раз подумай про мене! Я не хочу виходити заміж за сорокалітнього, лисого старого! – заплакала молода дівчина.
– Ти як з батьком розмовляєш? Зовсім очманіла від любові своєї? – втрутився старший брат.
– Як батько вирішив – так і буде! А ти мовчи!
– Джаміля, ти ж знаєш, що у нас не прийнято одружувати дітей на людях іншої віри! До того ж, у цього Ігоря за душею ні копійки. А твій наречений заможний, має хороший бізнес і будинок. Він тобі цілий кілограм золота подарує на весілля! – раділа Шаріфа, мати дівчини.
Дівчина закрила обличчя руками, і вибігла з будинку. Спустившись до річки, Джаміля сіла на камінь і гірко заплакала. Їй не хотілося повертатися додому, адже її там ніхто не розумів, рідні люди ставилися до неї, як до бездушної іграшки. Дівчина не мала права вибору і голосу.
– Джаміля, хто тебе образив? – почула за спиною знайомий голос.
– Ігор! Батько категорично проти наших відносинах. Сказав, що у мене вже є наречений!
На обличчі хлопця заграли вилиці. Він не міг спокійно дивитися на сльози коханої. Карі, розкосі очі дівчини, завжди блищали від радості. Зараз же, в них був тільки біль і порожнеча.
Вони були дуже гарною парою, яка надавала контрасту один одному. Ігор – високий яскравий блондин з сірими очима. Джаміля – тоненька, тендітна брюнетка, з медовим поглядом. Вони були давно закохані, і колись, на цьому самому місці заприсяглися завжди бути разом.
– Загалом, якщо твої рідні не хочуть по доброму – буде по поганому. Ми зараз же їдемо звідси! Я не пущу тебе додому … – рішуче вимовив хлопець.
– Я боюся … Ти не уявляєш, що з нами буде, коли батько з братом знайдуть нас. Вони ніколи не пробачать мені цього вчинку, – тихо прошепотіла дівчина.
– Тобто, ти вважаєш за краще підкорятися примхам батька, і згодна вийти заміж за кого завгодно?
– Ні. Я не згідна!
– Значить, не потрібно втрачати часу. У тебе є можливість взяти непомітно документи?
– Я боюся йти додому. А раптом мене більше не випустять?
– Так. Ти права. Гаразд, чекай мене тут. Я хвилин через двадцять буду! – сказав Ігор, і побіг додому.
Незабаром, хлопець під’їхав на мотоциклі з товаришем.
– Джаміля, сідай в коляску. Поїдемо по об’їзній дорозі, щоб ніхто не бачив. Павло відвезе нас на станцію. Не бійся кохана, все буде добре!
Через пів години, парочка втікачів була на місці. Павло дав слово, що нікому не проговориться про них, і поїхав додому. Ще через годину, Джаміля і Ігор сіли в поїзд, і поїхали в невідомість …
Всю дорогу дівчина була сумною і мовчазною. Як не намагався Ігор розвеселити свою наречену, але у нього це погано виходило.
– Ти шкодуєш про наш вчинок? – запитав хлопець.
– Знаєш, у мене якесь двояке почуття … З одного боку – мені важко думати, що я ніколи не побачу батька з матір’ю. Адже вони люблять мене по своєму. Просто, хотіли хорошого, безтурботного життя для мене. А з іншого – я не зможу жити без тебе …
– Не плач … Все владнається. Я думаю – пройде час і батьки пробачать тобі!
– Ти помиляєшся, за нашими законами – це не пробачається. Адже я зганьбила свій рід … – важко зітхнула дівчина. – Куди ми їдемо? Де будемо жити? – поцікавилася у Ігоря.
– Поїдемо до мого діда. Він живе в такій глушині, що нас ніхто не знайде там. Зробимо тобі документи і відразу одружимося.
***
Минуло чотири роки. Джаміля так і не змогла звикнути до вічного холоду сибірського краю. Вони з Ігорем жили у його дідуся, в забитій селі. виховували дворічного Аліма, якого назвали на честь діда Джамілі. Дівчина була дуже щаслива біля сина і коханого чоловіка, але дуже сумувала за рідними …
Одного вечора, Джаміля почула якийсь шум в сінях. Дід Макар, з кимось говорив на підвищених тонах.
– Не пущу! Скоро прийде Ігор, тоді і поговориш з ним. Немає чого тобі робити в чужій хаті! – кричав старий.
– Ви мене не правильно зрозуміли. Я приїхав з добром, і не заподію нікому зла!
У Джамілі підкосилися ноги від страху, дівчина впізнала голос брата. “Ні це не можливо! Як вони нас знайшли?» – промайнуло в голові. Двері відчинилися і в будинок ввалився Азад.
Джаміля схопила сина на руки, і притиснулася до грубки. Дівчина тряслася від страху.
– Привіт! Не бійся, нічого я вам не зроблю … – втомлено промовив Азад, і сів на стілець.
– Навіщо приїхав? Як ти знайшов нас? – несміливо запитала Джаміля.
– Батько послав. Випросив Вашу електронну адресу у матері Ігоря. Якби моя воля, я б ніколи не хотів більше бачити тебе!
Як ти могла зганьбити нас? Від нас відреклися багато родичів і друзів, а все через тебе!
– Ти приїхав, щоб вичитати мене? Уже пізно що небудь міняти. Я заміжня, у мене є син і коханий чоловік! – посмілішала Джаміля.
Азад перевів погляд на малюка, і посміхнувся.
– На нас схожий! – вимовив з гордістю. – Як його звати?
– Алім. На честь нашого діда …
– Молодець! Хоч щось хороше зробила в цьому житті! – схвалив брат. – Алім, йди до дядька!
Чоловік посміхнувся і протягнув руки до племінника. Хлопчик злякався незнайомої людини і заплакав. У цей момент, в будинок забіг Ігор.
– Що тобі потрібно? – закричав з порога той.
– Ігор, заспокойся. Брат приїхав з добрими намірами, – поспішила заспокоїти чоловіка Джаміля.
– Значить так! Сідайте обидва і слухайте мене уважно, – наказовим тоном сказав Азад. – Батько дуже слабкий. Він хоче побачити тебе Джаміля. Старий любить тебе шалено, тому давно пробачив. Загалом, ви як хочете, а я без вас не поїду!
Кілька хвилин в будинку панувала мовчанка. Джаміля почала плакати, а Ігор насупився.
– Ну що, Джаміля? Поїдемо додому? Батька потрібно уважити … – вимовив Ігор. – Та й я мати не бачив давно.
– Так. Поїхали звичайно, – зраділа дівчина.На наступний день, молода пара попрощалася з дідом Макаром, пообіцявши старому відвідувати його щороку, і вирушили в дорогу.
***
Джаміля несміливо увійшла до рідного дому. Шаріфа, кинулася до дочки і уклала її в обіймах. Мати беззвучно плакала, і притискала міцніше дочку. Дівчина стала на коліна перед матір’ю.
– Пробач мені, матуся! – промовила тихо.
– Піднімись доню! Я не тримаю зла на тебе. Іди до батька, він у сусідній кімнаті, – сказала Шаріфа.
Дівчина не одразу впізнала батька. Карім сильно посивів і змарнів. При вигляді дочки, у чоловіка навернулися сльози на очах.
– Привіт, Джаміля! Спасибі, що приїхала …
Карім змінився, в його очах більше не було зла і пихи. Чоловік багато переоцінив за ці роки. Він дуже любив свою дочку, і найбільше боявся не побачити її більше …
– Тату, пробач …
– Не потрібно! – обірвав її чоловік. – Знаєш, через тебе я став ізгоєм в наших колах. Втратив повагу в очах своїх приятелів. Чесно кажучи? Я ні про що не шкодую … Я щасливий від того, що ти щаслива! Пробач мені…
Джаміля обняла батька, і відчула радість і умиротворення в своїй душі. Хоч би що там було, але без рідних людей дуже сумно і самотньо.
Як би ви вчинили на місці цієї дівчини, теж втекли б з дому з коханим чоловіком?
