Олег озирнувся навколо. Йому вже було за 60 років, мешкав у великому триповерховому будинку за містом. Це був елітний район, особняк дійсно розкішний – декілька просторих кімнат, в кожній окрема ванна, раритетні меблі.
Однак, таке багатство не робило чоловіка щасливим. Окрім нього, в будинку ніхто не мешкав. Чоловік мріяв тільки про одне – не почуватися самотнім. Колись давно у нього була кохана жінка, але нічого не вийшло – вона розбила йому серце, тому Олег полишив будь-які надії та сподівання знову знайти щире кохання. Вже уявляв, як робить свій останній подих у цих чотирьох стінах, а навколо ні душі.
Декілька років тому він одружився з Жанною. Спершу вона здавалася йому досить милою та привітною жінкою. Але з часом показала своє справжнє обличчя – часто маніпулювала чоловіком, поводилася нахабно й постійно сварилася. Тільки після розлучення він зрозумів, що Жанна була з ним не через щире кохання, а заради грошей. Він часто картав себе за те, що дав волю почуттям та вирішив одружився у такому досить юному віці. Здається, що вони не були готові до такого кроку.
На початку стосунків Жанна всіляко показувала свої почуття та завжди намагалася бути чудовою господинею. Але після весілля все змінилося – жінка припинила готувати та доглядати за будинком, весь вільний час проводила з друзями в кафе. Завжди скандалила та лаялася через будь-які дрібниці. Навіть коли була не права, то намагалася перекинути всю провину на чоловіка, мовляв, він звинувачує її у власних помилках!
Однак, зовсім скоро терпіння чоловіка закінчилося. Часто до нього телефонували клієнти та він мав терміново їхати в офіс на зустріч. Так, як у них була одна машина, то жінка залишилася того дня вдома. Але такий варіант не підходив Жанні, адже та планувала зустрітися з подругами:
– Я твоя дружина! Ти маєш мені поступатися. Тобі що, робота важливіша за мене?! – кричала вона на порозі будинку, що вже сусіди почали косо на них поглядати.
– Завдяки моїй роботі у нас є цей великий будинок та гроші, які ти без перестанку витрачаєш! Якби я щодня лежав на ліжку вдома, то ми були б на дні! – дорікав чоловік.
Навіть після народження доньки їх стосунки не покращилися. Хоча чоловік дуже сподівався, що материнство зможе поміняти характер Жанни. Це не було імпульсивним рішенням, бо місяцями Олег думав про те, щоб нарешті віднести заяву до суду.
– Ти більше ніколи не побачиш нашу доньку! Я тобі ніколи в житті не пробачу такий вчинок! – кричала жінка.
Одного дня, коли чоловік був на роботі, вона швидко зібрала речі та зникла з його життя. Змінила номер телефону та переїхала до іншого міста, а знайомим та родичам суворо заборонила розповідати щось чоловікові. Тоді Оленка була для нього єдиною розрадою, але її забрала Жанна.
– Нічого.. Згодом все має налагодитися – з такою думкою чоловік засинав та прокидався щодня.
Ось так минали роки. Колишня дружина заборонила бачитися з рідною донькою та єдине, що вона хотіла – аліменти.
Нещодавно у двері Олега хтось постукав. Він спустився, відчинив двері та побачив на порозі юну дівчину, а поруч – маленького хлопчика. Здається, що він соромився чи боявся його, адже міцно тримався за руку та ховав обличчя за куртку.
– Привіт, тату. Це я, твоя донька.. – привіталася дівчина. Але на її обличчі не було посмішки чи сліз щастя.
Це дійсно була Оленка. На радощах чоловік аж розплакався та міцно обійняв доньку з онуком Петриком. Запросив їх додому та приготував теплий чай.
– Чому тебе не було на похороні мами? – почала дорікати донька.
– Оленко, я навіть не знав, що її вже нема. Я досить довго шукав вас, але марно – ніхто не знав вашої адреси та номера телефону.
– Правильно мама казала, що ти просто безсердечний чоловік. Завжди знайдеш відмовки, навіть у такий момент. Як тобі не соромно!
Олег намагався залагодити свою провину та всіляко вибачався, хоча знав, що він не винен у такій ситуації. Та боявся, що зараз зможе втратити також онука та доньку. А Олена й далі дорікала йому. Видно, що мати мала великий вплив й такими маніпуляціями намагалася налаштувати її проти батька. Олег був ладний заплакати від тих образливих слів, які говорила вона.
– Малий хотів з тобою побачитися. Я буду його приводити до тебе щовихідних. У мене багато справ, ще й робота, я не маю стільки вільного часу на дитину. А ти вже на пенсії. Після того, як мами не стало, у нас забрали квартиру через її борги. Тому зараз живемо в однокімнатній квартирі.
Дідусь із задоволенням забирав малюка до себе на вихідні та канікули. Спершу Петрик боявся, часто плакав й хотів до мами. Але з часом полюбив Олега. Для онука він змайстрував власноруч іграшки з дерева, адже колись займався виробництвом меблів.
Тоді була субота. Надворі дощило та був сильний вітер. Олег сидів біля вікна й чекав, коли на подвір’я заїде знайома машина й з неї вибіжить онук. Однак, так минуло декілька годин – ніхто не приїхав. У чоловіка було тривожне передчуття та він хутчіше почав телефонувати до Олени.
– Ваша донька з онуком потрапили в аварію, коли їхали до вас. Слизька дорога, Олена не впоралася з керуванням. З жінкою все гаразд, але ось хлопчик зараз у реанімації. Готуємо його до операції, але це буде досить витратно – сказав незнайомий голос чоловіка. Вочевидь, це був лікар.
Олег без роздумів кинувся до свого авто й поїхав до доньки додому.
– Тату, це я у всьому винна! Я така погана мати. У мене нема навіть половини суми для операції. Я не знаю, що мені робити! – плакала донька.
– Не хвилюйся, я щось придумаю. Головне, щоб з Петриком все було добре.
Наступного дня Олег виставив свій будинок на продаж. Йому не було шкода жодних грошей заради здоров’я малюка. Незабаром на аукціоні він продав майно та перевів всю суму на картку доньку.
Однак, Олег навіть уявити не міг, що його чекатиме далі. Виявилося, що з Петриком було все гаразд. А цю історію з аварією донька вигадала, щоб помститися батькові.
– Це тобі за те, що вигнав колись мене з мамою на двір! – кричала донька у слухавку телефону.
Ось так чоловік залишився без даху над головою. Ніколи б не міг подумати, що рідна донька може так з ним вчинити. Тоді він сів на лавку й гірко заплакав.
– Добрий вечір. А ви не знаєте, де мої батьки? – сказала тихо незнайома дівчинка та сіла біля дідуся.
– А ти що робиш тут? Тобі не страшно?
– Я загубилася. Ми приїхали сюди в парк погуляти, я побігла до озера – а мої батьки зникли. А ще я дуже голодна.
Чоловік глянув на маленьку дівчинку. На вигляд вона була така сама, як його онук Петрик. Олег дістав останні 50 гривень з кишені та пішов з нею до магазину, купив їй свіжу булочку та теплий чай. Потім вирішив звернутися до поліції, можливо, що вони допоможуть знайти батьків?
Через годину до відділку забігла перелякана жінка.
– Іванко! Донечко, ми так злякалися! – крикнула мама та почала її міцно обіймати.
– Мамо, це все дідусь допоміг! – сказала дівчинка.
– Дякую. Мене звати Олексій, я батько Іванки. Скажіть, будь ласка, як я можу віддячити.
Олег мовчи похитав головою. Він уявив, що його онук Петрик також загубився.
– Знаєте, у мене є онук. Точніше, був онук такого ж віку, як ваша донька. Тому я не міг йому не допомогти.
Подружжя запросила чоловіка до себе додому. За смачною вечерею Олег розповів всю історію, тому пара без жодних вагань дозволила йому залишитися у них пожити. А Олексій виявився власником великої фірми з виробництва меблів та якраз шукав собі на роботу нових помічників. Згодом, він знайшов хорошу квартиру для нього та повністю оплачував проживання. Також Олег часто заходив у гості до Олексія з Іриною та грався з Іванкою. Здається, що він став частиною їх родини.
Одного дня до Олега зателефонувала донька
– Привіт. Тут така справа. Я маю поїхати закордон зі своїм чоловіком. А Петрика не можу взяти. Ну ти ж не чужа нам людина! Треба, щоб ти забрав малого до себе пожити!
Тоді Петрик переїхав до дідуся. Спершу донька телефонувала щодня та обіцяла, що як тільки зробить документи – одразу приїде за малюком. Але згодом взагалі перестала телефонувати та відповідати на дзвінки.
Але син вже й забув про маму, адже поруч був дідусь. Також вони ходили у гості до Іванки. А через декілька років Петро зробив їй пропозицію. На весіллі чоловік не міг стримати сліз – ось те справжнє щастя, про яке він так довго мріяв!
А ви б змогли пробачити близькій людині такий вчинок? Чи вважаєте ви, що кожен заслуговує на другий шанс?
