Він не подзвонив у двері — а одразу в домофон, коротко й нахабно, ніби мав ключі й право. Я саме відрізала підкладку під пальто, голка на машинці стукала рівно, і цей звук раптом зламався, як нитка.
— Мамо, до нас? — Дмитро визирнув із кімнати, тримаючи в руці гантелю, ще мокрий після душу.
Я подивилась у вічко — і ніби в нього хтось вдарив світлом по очах. На сходовому майданчику стояв Степан. З букетом, який виглядав так, наче його купили в останню секунду, і з маленькою іграшковою машинкою в целофані, ніби хтось переплутав вік.
Я не відчинила одразу. Пальці залишилися на замку, але не провернули його.
— Відкривай, — сказав він через двері. Не “будь ласка”. Просто “відкривай”.
Дмитро підійшов ближче й став поруч, плечі широкі, у футболці з написом спортивного клубу. Він не питав нічого. Просто стояв. І це “просто стояв” било сильніше, ніж будь-які слова.
Я повернула ключ. Двері відчинились — і в квартиру зайшов запах холодного під’їзду, дешевих квітів і чужої впевненості.
— Привіт… — Степан зробив крок і спробував усміхнутися так, ніби ми вчора бачились. — Оце… тобі. А це… — він підняв машинку, — Дмитрику.
Дмитро глянув на машинку, потім на його руки. Руки в Степана були ті ж самі. Тільки чистіші. Ніби йому весь цей час було де мити їх без поспіху.
— Ти помилився дверима, — сказав Дмитро рівно.
Степан ковтнув і перевів погляд на мене, шукаючи підказку. Я не дала йому жодної.
— Можна зайти? — спитав він уже тихіше, але все одно так, ніби “можна” — це формальність.
Я відступила на півкроку. Не як запрошення. Як контроль — щоб бачити, що він робить у моїй квартирі.
Він зайшов і одразу помітив: нові шафи, стіл з розкроєм, манекен біля вікна, мірна стрічка на спинці стільця. І швейна машинка — та сама, мамина, тільки я її давно підремонтувала, і вона вже не кашляла, як колись.
— Ого… — Степан повів очима по кімнаті. — Ти… нічого так влаштувалась.
Він сказав це таким тоном, ніби я “влаштувалась” завдяки комусь, а не всупереч комусь.
Дмитро не сідав. Я теж. Степан постояв із букетом, не знаючи, куди його подіти, і врешті поклав квіти на підвіконня, як пакет у коридорі.
— Дванадцять років… — протягнув він. — Я думав, може… вже можна поговорити нормально.
Я глянула на машинку в його руках і не втрималась — повела підборіддям на Дмитра.
— Оце “нормально” ти з цього починаєш? Іграшкою?
Степан зніяковіло посміхнувся, ніби ми всі тут трохи перебільшуємо.
— Та я не знав, що йому купувати… Я ж… давно не бачив.
Дмитро повільно взяв машинку — не як подарунок, а як доказ — і поклав її на стіл біля викрійки. Целофан шарудів на всю кімнату, наче комусь було соромно.
Степан зібрався з духом і заговорив швидше, ніби боявся, що його зараз виженуть, і він не встигне відпрацювати свій сценарій.
— Я хочу… повернутись. Я… зрозумів багато. Я тоді був дурний. Молодий. Нерви, дитина плакала… вдома неможливо було. Я приходив після роботи — а там крик, ліки, все це… Я зривався.
Я не сказала “так”. Я не сказала “ні”. Я просто пішла до кухонної тумби й витягла шухляду. Вона від’їхала з сухим скрипом — у ній лежали різні дрібниці: нитки, ґудзики, запасні блискавки… і старий конверт із документами. Той самий, який я колись ховала від себе, щоб не рвати знову.
— Ти пам’ятаєш, як ти пішов? — спитала я, не піднімаючи очей.
— Я… — він сіпнув плечем. — Я ж не зник назавжди. Просто треба було… пауза.
Я витягла з конверта листок — судове рішення. Пожовкле по краях. І поклала перед ним на стіл, біля машинки.
— Оце твоя “пауза”, — сказала я. — Оце твоє “треба було”.
Він глянув, зразу відвів очі, ніби листок обпік.
— Я платив… щось же платив, — пробурмотів він.
— “Щось” — це сміх. — Я пальцем постукала по сумі. — Це навіть не ліки. Це навіть не аналізи. Це не один курс масажу. Це… нічого.
Дмитро стояв, але його щелепа напружилась, і я побачила, як він стискає кулак так, що біліють кісточки.
Степан спробував переключитись, як уміють люди, які хочуть проскочити болюче місце.
— А він… — кивок у бік сина. — Як він зараз? Він такий… великий.
Дмитро зробив крок ближче й став по інший бік столу, навпроти Степана. Між ними — викрійка пальта і твоя іграшкова машинка.
— Я зараз такий, — сказав Дмитро. — А тоді я був маленький. І ти тоді був дорослий. Тільки мене носила мама, а не ти.
Степан ковтнув. Його погляд метнувся на мене, як колись — коли він хотів, щоб я “пом’якшила”. Але я не пом’якшила.
Він сів на краєчок стільця, ніби від втоми, але я бачила: він сідає, щоб говорити зверху вниз. Звичка.
— Я прийшов не сваритись. Я прийшов по-людськи. Я хочу бути батьком. Я маю право.
— Право? — я різко засунула шухляду. Вона гупнула, і з манекена з’їхала мірна стрічка. — Ти коли востаннє цікавився тим, що з ним? Не “через когось”. Не “десь чув”. А сам.
— Я… — він заплутався. — Номер… ти змінила…
Я смішно, майже нечутно видихнула, і від того видиху мені стало легше — як після довгої біганини, коли нарешті можна зупинитись.
— Номер змінюють люди, які тікають, — сказала я. — Я не тікала. Я була тут. У цій двушці, яку мені батьки ще до весілля переписали. Ти знав адресу.
Степан рвучко підвівся.
— Та ти не розумієш! — голос став гучніший, як колись. — Мені теж було тяжко! Я не міг! Я приходив — а він кричав! У мене голова розривалась!
Дмитро навіть не моргнув.
Я підійшла до шафи і відчинила дверцята. Там висіли дитячі речі, які я залишила не тому, що “не відпустила”, а тому, що клієнтки інколи просять: “Покажіть, як шити, щоб дитині не тиснуло”. Я зняла маленьку сорочку — м’яку, з особливими застібками. Я шила її ночами. Пальці боліли від голки. А вранці треба було їхати на масаж.
Я мовчки поклала сорочку на стіл.
— Оце ти не міг, — сказала я. — А оце я могла.
Степан подивився на сорочку і відвернувся. Наче в кімнаті стало занадто тісно для його горла.
Він спробував зробити вигляд, що прийшов із “пропозицією”, а не з боргом.
— Я хочу другий шанс. Я можу допомагати. Я… ми можемо все почати спочатку.
Дмитро хмикнув — не голосно, але так, що в тому звуці було більше правди, ніж у всіх Степанових словах.
Я взяла зі столу машинку, той целофан дзвенів, і простягла йому назад.
— Забери, — сказала я. — Вихід там.
Степан не взяв одразу. Він дивився на Дмитра, ніби хотів від нього хоч якусь поступку, хоч одну крихту: “Ну скажи, що ти скучив”. Але Дмитро стояв рівно, як стіна.
— Тоді я піду іншим шляхом, — сказав Степан, і в цьому “іншим” знову виліз той самий чоловік, який колись залишив обручку на столі, як жетон із гри. — Я подам до суду. Я доб’юся опіки. Я батько.
Я не сперечалась. Я просто потягнулась до шухляди, дістала ручку, а тоді — старий блокнот з рахунками. Розгорнула на сторінці, де були виписані по роках витрати: реабілітація, ліки, аналізи, дорога, консультації. Почерк різний — десь писала вночі, десь на коліні, десь тремтіла рука в маршрутці.
Я поставила блокнот перед ним і посунула ближче.
— Давай, — сказала я тихо. — Почнемо з твого. Тут суми. І тут дати. Підпишешся, що визнаєш борг — і тоді вже “опіка”.
Степан зблід. Він різко змахнув блокнот зі столу. Листки розлетілись на підлогу — як тоді, коли мені в аптеці сказали суму, а в гаманці було дріб’язок і одна пом’ята купюра.
— Та ви з глузду з’їхали! — крикнув він, і від того крику нитка на машинці знову тремтнула, ніби навіть залізо пам’ятало.
Дмитро нахилився, підняв листок, потім другий. Складав їх у рівну купку, не дивлячись на Степана. Я бачила лише, як працюють його пальці — спокійно, точно, наче він робить вправу, яку повторював сто разів.
Степан схопив букет з підвіконня, але вже не як подарунок. Він жбурнув його до стіни — мокрі пелюстки липнули, вода бризнула на мою викрійку. Потім він смикнувся до дверей, плечем зачепив манекен — той хитнувся й тихо вдарився об підлогу.
— Ти ще пожалієш! — кинув він уже з порога.
— Ні, — сказав Дмитро. І більше нічого.
Двері зачинились. Домофон замовк. У квартирі лишився тільки запах роздавлених квітів та мокрий слід на стіні.
Я присіла навпочіпки, збираючи листки. Дмитро став поряд і мовчки подав мені останній — той, де було написано “Ізраїль. Операція. Квитки”.
Він підняв з підлоги манекен, поставив рівно, поправив мірну стрічку на його “плечі”, як поправляють комусь комір перед виходом.
А тоді підійшов до дверей, повернув замок на два оберти — акуратно, без поспіху — і поклав ключі на тумбочку так тихо, ніби боявся розбудити наш дім.
