Я дуже кохаю свого чоловіка. Мені з ним пощастило: він добрий, лагідний і щедрий. Готовий на все заради мене і нашого сина.
Петро завжди мене захищає, навіть тоді, коли до мене починають чіплятися його батьки. Останнім часом це відбувається все частіше й частіше.
Нещодавно ми відсвяткували 10 День народження мого синочка Іванка. Свекруха довго й нудно вдивлялася в обличчя малого, намагаючись зрозуміти, на кого ж він таки схожий:
– Юлю, ти поглянь! Твоя дитина зовсім не схожа ні на тебе, ні на мого синочка. В кого він такий руденький вродився? В нашому роді таких і не було.
– Та годі тобі, мамо, залиш Іванка в спокої. Яка різниця, на кого він схожий, головне, що він мій син, – одразу ж вступився за нас Петро.
Недарма кажуть, що материнське серце відчуває, коли з її дитиною щось не так, от і шосте чуття свекрухи її не таки не підводило. Усі її підозри були виправданими, бо вже 10 років поспіль я намагалася приховати від усіх свій гріх. Але все таємне, рано чи пізно, обов’язково стає явним.
До народження синочка я працювала в приватній фірмі ще зі студентських років. Якось ми з колективом вирішили піти в похід у гори. На той час я вже була зарученою з Петром.
Великою і дружною компанією ми сиділи біля ватри, співали пісні і пили смачне домашнє вино. Ніколи не могла б подумати, що кілька келихів напою вдарять мені в голову настільки, що я не зможу себе контролювати.
Вже за кілька хвилин я опинилася в наметі зі своїм колегою. Не знаю, як це трапилося, але я провела з Михайлом усю ніч.
Вранці я прокинулася і не могла зрозуміти, як взагалі дозволила собі вчинити такий гріх. Навіть в очі колезі дивитися не могла. А от йому було зовсім байдуже. Схоже, що кількість випитого алкоголю вплинула на пам’ять чоловіка, тож він не міг собі пригадати нічого з того, що трапилося минулого вечора.
Я приїхала додому і намагалася забути усе, що зі мною трапилося. Звісно, що я не збиралася нічого розповідати Петрові, бо я справді його щиро кохала і не хотіла втрачати через такий нерозумний зв’язок, який нічого для мене навіть не важив.
За кілька днів я відчула дивні зміни в моєму організмі. Коли мене почало щоранку нудити і припинилися місячні – я зрозуміла, що вагітна. Усе підрахувала, і, на моє нещастя, дитина не могла бути від мого чоловіка. В той період він якраз поїхав у відрядження, тож ми цілий місяць не були разом.
Тоді я й наважилася на найбільшу брехню за все своє життя. До нині мій чоловік не знає, що Іванко – дитина Михайла, а якби знав, то не зміг би мені цього пробачити.
Подарувати Петру його рідну дитинку я так і не змогла. Оббивала пороги усіх лікарень, але всюди мені повторювали одне й те ж: “У вашого чоловіка проблеми, тож варто подумати про процедури штучного запліднення”.
Я намагалася вмовити чоловіка на цей крок, але він щиро не розумів, звідки в нього могли виникнути проблеми зі здоров’ям, якщо у нас народився такий чудовий і здоровий син.
Я тільки тяжко зітхала і мовчала, бо пообіцяла собі, що ця таємниця піде зі мною до труни.
Навіть не знаю, що робити? Приховувати правду стає нестерпно важко. Варто лише поглянути на сина, як бачу перед собою Михайла. В голові виринають спогади тієї ночі у наметі.
Невже доведеться розкрити свій сором чоловікові, якого я так кохаю? Та чи пробачить він мені?
Що порадите головній героїні?
Як ви думаєте, чи зміг би Петро їй пробачити?
