Мабуть не дарма кажуть, що якщо Бог хоче когось покарати, то він позбавляє його розуму

Олександра стояла під кущем бузини, сховавшись від проливного дощу. Вона дивилася в освітлене теплим світлом вікно колишнього її будинку. Здавалося, що було все дуже давно. Давно, коли Олександра була дуже щаслива.

З гілок бузини холодними струменями стікали краплі дощу. Похмурий холодний день … Під настрій Олександри … Та й звідки йому взятися – гарному настрою? Останнім часом у неї ніколи не бувало гарного настрою … Вона щовечора приходить додому і стоїть під цим кущем. Стоїть і чекає, як вигнана собака, що вийде господар і покличе її назад в будинок. Так, чекає … Але розуміє, що цього не станеться. Ніколи.

Боже, що вона накоїла! Та, мабуть не дарма кажуть, що якщо Бог хоче когось покарати, то він позбавляє його розуму.

В цьому році, олександра працювала на елеваторі, на плануванні зерна. Урожай нині вдався небувалий. Ось і поспішали до дощів прибрати зерно на склади. Уже своїми силами не справлялися, і голова колгоспу попросив допомоги у сусіднього району. Прийшла підмога у вигляді двадцяти вантажних машин.

Машини з зерном під’їжджали одна за одною. Працювали всі весело. І ось Олександра помітила, що один з прикомандированих шоферів, молодий, красивий і статний мужик, постійно дивиться на неї. Спочатку дівчина думала, що їй це тільки здається. Але потім зрозуміла, що нічого їй не здається. Іван (так звали шофера) вже відкрито почав дивитися на Олександру. Потім почав загравати – то жменю зерна за комір сипне, то по спині чиось пройеться.. А коли Олександра оглядалася, голосно сміявся. І заграла в дівчині погана кров. Потрапили ці загравання Івана, як то кажуть, на старі дріжджі.

Олександра була на десять років старшою за Івана. Йому було двадцять п’ять років, ну а Олександрі – тридцять п’ять. Дівчина була одружена з Миколою – порядним, працьовитим мужиком. На зовнішність Микола був не красень, але приємний і чарівний чоловік. Було у них з Олександрою в цей час четверо дітей. Микола за допомогою своїх братів вибудував для своєї сім’ї великий будинок. І невпинно щось упорядковували у дворі і в будинку. Робив все так, щоб було зручно жити родині.

Всі заздрили тому, як дружно і добре живуть Микола і Олександра. Дівчина завжди пишалася чоловіком.Але ось з’явився Іван. І все, що становило життєві цінності Олександри, раптом втратило свою значимість, привабливість. Якось зблякло все в її свідомості. Багато речей почали її дратувати. Чоловік здавався їй якимсь селюком.

«Тільки та волочиться то з сокирою, то з молотком, то з лопатою. А одягається як? Ніколи собі зайвої сорочки не купить». Навіть діти, яких вона дуже любила, і ті останнім часом стали дратувати. Нещодавно обідали всією сім’єю.

Діти з апетитом їли, а Олександра дивилася на них з тихою ненавистю, з-під лоба, і думала: «Коли ж вони вже нажеруться?» У відносинах з Миколою з’явилася якась незручність. Дівчина не могла йому прямо дивитися в очі. Не було тем для розмови. Їй хотілося мовчати. Згадувати по хвилинах, як пройшов день на роботі. І що б вона не робила – все її виводило з себе, все викликало огиду. Хотілося тільки швидше побачити Івана.

Кожен день, збираючись на роботу, вона ретельно чепурилася, дивилася на себе збоку і прямо. І вважала, що вона жінка ще хоч куди. Хоч і народила чотирьох, а фігура – як у дівчтнки. Не розпливлася. І бігла на роботу. Скоріше побачити Івана.

На другий день, під час обідньої перерви, жінки розмовляли про те, про се. І, звичайно ж, про своїх чоловіків. Ну і Олександра теж встряла:

– А мені мій набрид, гірше собаки. Нудний, як паламар. Терпіння не вистачає на нього.

– Та ти -то хоч помовчи. Ти на свого Миколу не наговорюй, зрозуміла? Він у тебе сто сот вартий. Живеш з ним, як у Христа за пазухою, а туди ж. А ти з алкашом жила? Не жила, так і не гніви Бога! – обірвала її літня баба.

На роботі всі вже помітили, як поглядають один на одного Іван з Олександрою. Стали перемовлятися між собою, засуджувати джінку. Чого їй, мовляв, треба? Микола такий чоловік хороший. Дітей стільки … А вона молодому надумала бісики пускати!

Олександра помітила, що і Микола якийсь дивний став. Вдома все мовчить, не розмовляє. «Невже здогадався?», – з тривогою думала вона.

І ось Олександра не прийшла додому ночувати. Після зміни Іван, почекавши, коли Олександра вийшла за ворота елеватора, підійшов до неї і сказав:

– Тобі далеко до будинку, сідай, підвезу!

– Та ти що? Побачать люди, – промовила жінка, а у самої аж дихання зупинилося.

– Ти відчепися від всіх, а я потім під’їду.

– Гаразд … «Господи, що я роблю?» – промайнуло в голові.

Непомітно, потихеньку відстаючи від натовпу баб, Олександра, нарешті, залишилася одна на дорозі. Через деякий час почула, як по дорозі їде машина. Озирнулася – Іван їде. Загальмував, відкрив дверцята, олександра сіла в кабіну.

У цей день жінка не прийшла ночувати додому. Вони з Іваном всю ніч провели в машині. Вранці він повіз її до дому. Поки їхали, вона обливалася холодним потом. “Що тепер буде?” – зі страхом думала вона. Зупинилися, не доїжджаючи. Олександра зістрибнула з підніжки. Підходить до дому – біля воріт в тілогрійці стоїть Микола, курить.

«А, будь що буде!» – з якимось лютим завзяттям подумала Олександра.

– Щоб це було в перший і в останній раз! Подумала б про дітей! – спокійно сказав чоловік.

– Зрозуміла, – прошмигнула в хвіртку жінка, дивуючись, що обійшлося так несподівано просто.

«Більше так не зроблю ніколи», пообіцяла сама собі.

Вона думала, що ніхто нічого не дізнається. Але село є село. Тут відразу все відомо. Не встигла вона з’явитися на роботі, як баби відразу їй прямо в лоб заявили:

– А ми вже думали, що Микола тобі хребет переламає. А ти, нічого, жива залишилася. Що, ноги-то нормально пересуваєш? Ех ти, шльондра дешева!

– Та чого ви розсердилися на мене? Нічого ж не було! – намагалася виправдатися олександра.

– Ага! Бабусі своїй розкажи!

«Сором який! Яка ж я дурна!» – думала Олександра. І твердо вирішила зав’язати цю нісенітницю з Іваном.

Але, як відомо, між «хочу» і «роблю» – величезна прірва. Варто було тільки Івану приїхати на елеватор, і всі благі наміри жінки, як корова язиком злизала. Знову пильні погляди один на одного, знову думки про те, який Іван красивий, і як їй спротивився Микола. І так болісно було думати, що ось, після роботи, потрібно повертатися в осоружний будинок. А там купа дітей, скотина, остогидлі, гірше гіркої редьки, клопоти.

«Покличе Іван – поїду з ним! Хоч день – так мій! А там – хоч в пень головою!» – думала Олександра.

В обідню перерву вона хотіла поїсти поруч з бабами, але одна з них закричала:

– А ну, забирайся звідси! Іди, он, їж де-небудь подалі! А до нас не підсаджуйся!

«Ну, видно так тому і бути! Все одно всі вже знають. Чого ж я буду від свого щастя відмовлятися! І пішли всі до біса! Мій гріх, мені і відповідати!»

Після роботи Олександра вже, не соромлячись, залізла в кабіну до Івана.

На наступний день на елеватор прийшов Микола. Підійшов до жінки. Побачивши чоловіка, вона приготувалася відповісти йому якою-небудь зухвалістю. Але нічого такого не знадобилося.

– Додому не приходь! Не пущу! – спокійно сказав Микола, і, закуривши, пішов геть.

А Олександру закрутив любовний вихор. Не дуже вона засмутилася після слів Миколи. Навпаки, вона відчула таке полегшення! І понеслося. Вранці робота – ввечері любов. Вони ночували прямо на елеваторі. Ночі були вже дуже холодними. Олександра з Іваном заходила в склад, заривалась в тепле після сушарки зерно і віддавалися любовним утіхам. Вона думала, що ось яке щастя їй несподівано випало!

Красивий і цікавий Іван вважав її найкращою серед всіх жінок. А те, що вони її цураються, так це і зрозуміло! Від заздрості. Мабуть, кожна хотіла б полюбитися з таким красенем! А він вибрав її! Так що, баби, кусайте собі лікті! Правда, Олександра з тривогою думала про те, що з дня на день буде прибрано все зерно. Що буде далі? Вона, жартуючи, запитала якось Івана:

– Мені, напевно, доведеться зимувати в складі? Ти ж скоро виїдеш.

– Та не бійся! Не кину тут.

Олександра з радістю розуміла, що Іван любить її. Швидше за все, забере з собою в свій район.

Не було миті, щоб вона думала про щось інше, крім Івана. Дивно, але думки про дітей і про чоловіка взагалі не турбували її – вона просто про них не думала.

І ось настав вирішальний для Олександри день. Збиральна закінчилася. Завтра всі у відряджені їдуть в свій район. І, як би між іншим, вона запитала Івана:

– Ну що, мені збирати речі, чи все нове купимо?

Іван здивовано подивився на жінку:

– Ти про що?

– Ну як же, ми ж завтра їдемо. Не можу ж я в тілогрійці їхати!

– А ти куди ж це зібралася? Зі мною, чи що?

– Я тебе не розумію. Ти ж сам сказав, що не залишиш мене тут. Ось я і питаю, збирати мені речі, або в твоєму районі все купимо?

– Та ти що, серйозно, чи що? Я пожартував, а ти вже й придумали собі чортзна-що! Так з якого дива я тебе повезу з собою?!

– Іван, якщо ти зараз жартуєш, то це дуже поганий жарт! У Олександри тривожно билося серце.

– Нічого я не жартую! Сама подумай, на якого дідька ти мені здалася? Я що, баби собі не знайду, щоб з іншого району везти? Так у мене вдома тих баб тьма!

– Іван, що ти говориш? Ти лякаєш мене!

– Раніше треба було лякатися, коли чоловікові роги наставляла. Твій Микола – справжній мужик! А ти, шльондра, його кинула! А за мною, дурнем, готова на череві повзти! Ех ти! – і, грюкнувши дверима, виїхав.

Олександрі здалося, що під нею земля розверзлася … Не було сліз … Не було думок … Одна тупа безвихідь …

Через кілька днів Олександра ніби прокинулася від сну. Боже, що вона накоїла! Позбутися всього – чоловіка, дітей, будинку і заради кого? Заради чого? Що тепер робити? Куди йти?

Стоїть тепер Олександра під кущем бузини, сховавшись від проливного дощу. Дивиться в освітлене теплим світлом вікно колишнього її будинку. Здається, що було все дуже давно. Давно, ще коли вона була дуже щаслива.

* * *

Все коротшими ставали дні. Наближалася зима. Олександра так і ходила щовечора під вікна будинку, де жили її чоловік і діти. Один Бог знає, скільки сліз вона пролила, сумуючи за своєю сім’єю. Як вона каялася і кляла себе за свою дурість. Вона давно вже не розмовляла ні з ким із односельчан. Ходила, як тінь, завжди в робочому одязі. Люди вже подумали, що у неї з головою не гаразд.

Поки Олександра жила з Миколою, односельці ставилися до неї доброзичливо. А зараз … Така ненависть у всіх, точно жінка чиюсь душу загубила. І не могла вона зрозуміти, чому так? Інші баби теж зраджували своїм чоловікам, і всі про це знали. А її, просто готові на вилах носити. Ну був гріх, так вона вже сто разів покаялася. А якщо чесно, то зараз жінка не може зрозуміти, як вона, сімейна баба, не повія, могла піддатися на загравання Івана?

Причому так легко і просто … Згадуючи їх «любов», Олександра згадала і те, що не сильно-то Іван і домагався її прихильності. Вона піддалася йому відразу, без особливих умовлянь … Ах, дура, дура … Що б вона зробила, щоб не було всієї цієї гидоти! Цього сорому і ганьби … Цього Івана …

Після того, як поїхав Іван, вона ночувала на елеваторі. Там поки що було багато роботи. Але ось все зерно просушено і закрито в склади. Ночувати вже немає де. Куди йти? Навалилася вона на стіну складу та сидить, мерзне. Руки і ноги задубіли від холоду. Раптом бачить, йде двоюрідна сестра Надька. Побачила вона Олександру, підійшла і питає:

– Чого ти тут сидиш?

– А куди мені йти?

– А додому?

– Та що ти! Я боюся навіть на очі Колі показатися.

– Ну пішли до мене, чи що. Тут замерзнути можна.

Олександра бачила по очах Наді, що та боїться, що жінка піде до неї.

Прийшли до Наді. Чоловік її, Саша, глянув спідлоба, але промовчав. Олександра привіталася, він не відповів. Надя запропонувала їй помитися в лазні. Сьогодні тільки топили, котел ще не охолов:

– Ти вже, як бродяча кішка, йди помийся. 

У словах Надії відчувалася така неприязнь, що Олександра хотіла відразу ж піти. Але куди підеш? Зайшла жінка в баню і як почала ридати. «Одна! І нікому немає діла до неї. Он Надька і та не може приховати відрази. Покликала до себе тільки тому, що сестра. А не те, так і пройшла б повз. Не покликала б … Чи то вже руки на себе накласти?»

Помилася, пішла до будинку. Зайшла в сіни і через двері чує, як Сашка кричить на Надьку:

– Це ж треба таке придумати! Притягти цю падаль додому!

– Ну сестра ж вона мені все-таки! Ну немає куди їй йти!

– Так твоє-то яке діло? Ти що, мати Тереза? Завтра ж щоб духу її тут не було? Зрозуміла? Не те – разом опинитеся під парканом!

– Так зрозуміла я, зрозуміла!

Олександра від образи ледь не заплакала. Але тут в ній заговорила гордість. Так, оступилася вона. Але ж вона ж людина! Тим більше, що особисто Сашкові з Надькою вона нічого поганого не зробила. Зайшовши в будинок, вона одягла тілогрійку і тихо вийшла за огорожу. Побрела по вулиці. Було вже темно. Йшла, не думаючи, куди. І так замерзла, що, здавалося, зараз впаде і не встане. І привели її ноги до церкви. Поруч з церквою знаходився будинок, в якому жили церковні службовці. Підійшла до дверей стукнула раз.

– Хто там? – пролунав голос з-за дверей.

– Допоможіть, – ледве ворушачи губами, промовила Олександра.

Двері відчинилися, виглянула жінка похилого віку:

– Господи помилуй! Так ти ж вкрита інеєм вся. А ну, заходь!

Увійшла вона в чисто і красиво прибрану кімнату. Жінка запитала, що трапилося. Чому вона в такому вигляді і в такий час ходить по вулиці.

І розповіла Олександра їй свою історію. Нічого не приховала. Нарешті вона зібралася з духом і сказала:

– А ми ж вінчалися …

– Ох, гріх-то який! – журилася Ольга. – Треба тобі сповідатися.

– Та хіба я посмію переступити поріг церкви?

– Але посміла ж ти гріх вчинити? Тоді ти смілива була! Нічого. Дорога Богу сльози блудниці.

Пости тиждень і приходь на сповідь. Ночувати до мене приходь.

Поклала жінка Олександру спати на чисте, біле, як сніг, ліжко. Олександрі, після ночівель на складі, здавалося, що вона в раю.

Вранці, вона встала рано. Ольга напоїла її чаєм зі здобними булочками. Олександра подякувала Ользі за притулок і пішла на роботу. Йде вона по безлюдній дорозі і раптом її обганяє вантажівка. 

Машина зупинилася, а з кабіни визирає … Іван!

– Привіт, Олександро!

– Привіт…

– На роботу?

– Куди ж ще? На роботу.

– Як справи?

– Ніяк …

– Що, так і не пробачив тебе чоловік?

– Не пробачив …

– Треба ж! Який гордий!

– Це я – сволота. А чоловік у мене золотий …

– Ти пробач мене. Я теж винен перед тобою.

– Знаєш, а я вдячна тобі. Правда. Ти мене навчив головному – берегти все, що в тебе є. У мене було все, що потрібно. Але я спокусилася на тебе, і втратила все. А знала, розуміла, що роблю гріх! Не зупинилася вчасно. Ось і отримала по заслугах. Тепер ось живу, як бездомна собака. А себе ти не вини. Сама я в усьому винна … Дура! А дурня, кажуть, і в церкві б’ють.

– Слухай, а я ж навіть не думав, що ти така! Прямо заповажав тебе!

– Заповажав? А мені-то навіщо твоя повага? Хто ти такий, щоб мене поважати? Ти для мене що не був ніким, так ніким і залишився. Їдь своєю дорогою.

Після цієї зустрічі, у Олександри як ніби мізки на місце встали. Так вона ясно все про себе саму зрозуміла! Треба саму себе поважати. Жити в злагоді зі своєю совістю. Треба, щоб совість не спала.

Совість – ось найсуворіший контролер.

Олександра цілий тиждень постила, готувалася до сповіді. Після роботи йшла ночувати до Ольги.

На сповіді священик сказав жінці:

– Ти велика грішниця. Ти порушила обіцянку, дану Богу перед вівтарем. Ти забула, що ти мати, що ти жінка. А жінці багато дано, багато з неї й вимагатиметься. Тепер тільки від тебе залежить, простить тебе чоловік чи ні. Іди, проси у нього прощення! А Бог милостивий, не залишить тебе.

Перший раз, за ​​весь цей страшний час, Олександра наважилася зустрітися зі своїми дітьми. Пішла вона до школи. Побачила своїх дітей, тихенько підійшла до них:

– Діточки мої! Пробачте мене…

Діти притиснулися до неї, дочки заплакали, сини спочатку насупились, а потім теж зашморгали носиками. Старша донька каже:

– Мам, приходь додому … Нам без тебе погано … Тато мовчить завжди …

– Рідненькі мої … Винна я перед вами і перед татом. Він мене не пробачить …

– Мамочко, він пробачить! Ми будемо його просити, щоб пробачив!

Після роботи Олександра пішла до будинку. Повернувся незабаром і Микола. Похмуро подивився на жінку:

– Навіщо з’явилася?

– Миколка, пробач мені! Я все розумію, але ти пробач! Ніхто мені не потрібен, крім тебе і наших діточок.

Тут і діти вискочили на вулицю:

– Таточку, пробач мамі! Татко, ну пробач їй, будь ласка! Діти плакали. Всі, і дівчатка, і хлопчики. Цілували батька руки.

– Тільки заради дітей прощаю. Заходь в будинок. І все! Більше ні слова!

Важко, важко налагоджувалося життя сім’ї. Довго ще Олександра не могла дивитися в очі Миколі.

Але, все ж, настав час, коли він відтанув душею.

Одного разу, в неділю, наносив Микола води, натопив баню:

– Підемо, попаримося. Сто років не парився, відпариш мене віником.

Напарилися Олександра з Миколою, як в добрі часи.

І знову в будинку оселилося щастя.

Як ви вважаєте, Микола прийгяв правильне рішення, що пробачив своїй жінці такий вчинок? 

Ira
Content Protection by DMCA.com
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector