Все повторюється знову і знову, як тільки Олеся опиняється на цій добре відомій доріжці для її душі. Жінка мимоволі починає наспівувати пісню.
Вона уже цілком сформована, самодостатня, та й вік такий, що легко можна сказати 30+, а душа все одно весело наспівує…
Та й зрозуміти з іншого боку теж можна. Тут вона народилася, зустрічала перші зорі, дівувала усе на цій стежині, яка вела у прекрасний луг. Жінка росла серед усієї цієї краси, тому – все це її.
Олеся любила ховатися в квітах та мріяти про свою майбутню лікарську долю, а мріяла яскраво та з барвами. Ось тільки про те, як створюватиме сім’ю та стосунки – ніколи не думала і не мріяла. Тільки й знала, що їй пасує білий халат.
Та перед вступними іспитами Олеся познайомилася з Ярославом. Його батьки працювали у сільській лікарні зовсім не давно, а сина взяли з собою, тому мусів вчитися останні 4 місяці у новій школі разом з Олесею. Як у нього можна було не закохатися? Очі, наче два океани, а волосся таке, як жито – густе ще й хвилясте.
І дівчина парубку сподобалася, бо була розумною, симпатичною, мініатюрною, тому щодня після школи проводив до дому. Спочатку Олесі було дуже приємно отримувати таку увагу, а згодом вирішила уникати цього.
Славко всіляко хотів її добитися, постійно говорив приємні слова, з усім допомагав, але Олеся все одно не підпускала його близько до себе. Навіть, коли він подарував для неї розкішний букет квітів і при всьому класі зізнався, що кохає її – у дівчини навіть у серці не затьохкало. Як же заздрили Олесі однокласники, а та відповідала, що не подобається їй така надлишкова увага від нього, тому і не хоче стосунків.
Та все ж, Олеся змогла втілити у життя головну свою мету – вона вступила до медичного університету, тому про щось окрім навчання – не думала. Ярослав не давав про себе знати, тому і забула про нього.
Минуло 10 років після закінчення школи і Олеся стала хорошим спеціалістом – хірургом. Вона постійно бігала на роботу, а життя окрім роботи навіть не заводила, адже мріяла про кар’єру. Ввечері, після зміни, вона почула дзвінок телефону, тому дуже швидко відповіла – робота така.
Почула у слухавці дуже знайомий і веселий голос:
– Олесю, це я, Марина! Твоя однокласниця пам’ятаєш мене ще? Уже 10 років, як ми закінчили школу, тому ти просто вимушена там бути!
– Марино, я постійно працюю, тому не зможу.
– Ображаєш! Ми усі працюємо, майже у всіх є вже діти, а ти що не хочеш дізнатися хто і як живе? Подруго, не розчаровуй!
Олесі вперше за скільки років закололо на душі. Вона згадала своє дитинство, усіх подруг та ті розкішні краєвиди, тому вирішила поїхати.
Жінка милувалася прекрасними квітами, пахощами трав та лісу, гуляла своїми стежечкам, аж раптом побачила когось в інвалідному візку.
Красивий такий, ще й з квітами на колінах, тому вирішила добре вдивитися в обличчя, аби зрозуміти хто це такий.
– Святе, ти?
– Це тобі квіти, Олесю!
Усю дорогу до школи вони мовчали, ось тільки жінка не відходила від візка і вдивлялася у руки Ярослава.
На святі усі були такі щасливі, гомоніли, ось тільки Олеся була сама не своя. До неї підійшла подруга дитинства і запитала:
– Що з тобою, Олесю? Красень був — не подобався? А тепер, на візку, подобається?
Олеся просто промовчала і відчула вдвічі сильніший біль, аніж до того. Вона все аналізувала, хотіла взяти ситуацію під контроль, та марно.
Трішки пізніше Ярослав розповів, що потрапив у ДТП, але всі, хто був з ним – залишилися живими, тільки у нього проблеми зараз.
Олеся вирішила допомогти Ярославові та привезла його у свою клініку, де взялася оперувати разом із найкращими спеціалістами в області. Операція пройшла вдало, а Олеся не переставала плакати, бо не могла зрозуміти, що з нею відбувається та коли вона встигла так сильно закохатися у нього.
Зараз, гуляє Олеся своїм улюбленим лугом та наспівує та саму пісеньку про щастя, любов, тішиться усім, що квітне та буяє, а біля неї бігають двоє синочків, які втікають від свого улюбленого татуся – Ярослава.
А ви змогли б усе життя присвятити роботі?
