Ми з чоловіком розлучилися 18 років тому. Його батьки мене не злюбили одразу, бо вважали, що мої родичі будуть нам матеріально допомагати, але цього не сталося.
Це дивно, але правда. Я кохала свого чоловіка, але свекруха постійно мені докоряла. Я все брала дуже близько до серця. Тож зрештою вона добилася свого. Ми з чоловіком посварилися. Я зникла з їхнього життя і їхнього будинку.
Мені довелося повернутися до матері, якій завжди було на мене байдуже. Вона ростила мене без батька, тому я розуміла, що його присутність у вихованні мого сина є дуже важливою. Саме тому я намагалася поговорити з колишнім чоловіком і його батьками. Пояснювала, що якщо вони не хочуть бачити мене, то нехай подумають про онука. Однак вони не виявили бажання підтримувати з ним зв’язок.
Натомість колишній чоловік швидко одружився вдруге. Нова обраниця була молодою, забезпеченою та багато. Ну звичайно, куди мені до неї.
Тож мені довелося самостійно займатися вихованням сина. Зараз мені 40 років, а синові 20. Життя наше вдалося, хоча я більше не наважилася на серйозні стосунки з чоловіками. Болючий досвід досі навіює тривогу.
Однак одного разу до мене дійшли чутки про те, що свекруха жаліє про свій вчинок. Вона визнала, що вчинила неправильно і хотіла б все виправити. Чесно признаюся, що я давно її пробачила. У мене навіть виникло бажання приїхати до свекрів в гості.
Максима я також намагалася виховати добрим і чуйним хлопчиком. Вчила, що потрібно пробачати іншим. Та, мабуть, він вдався в чоловіка, бо коли я запропонувала навідати бабу з дідом, він відмовився, аргументуючи це тим, що їм раніше було на нього байдуже, тож тепер немає сенсу в цій зустрічі.
А мене постійно тривожать роздуми. Я не знаю. як мені вчинити. Проявити ініціативу чи ні? Адже час йде і його не повернеш.
А що б ви порадили жінці в такій ситуації?
