Я й досі не можу прийти до тями через вчинок свекрухи. Важко повірити, що її заповіт виявився фікцією. Ось так все життя сподіваєшся на одне, а в результаті отримуєш зовсім інше. Але чим ми заслужили такого ставлення?
Після весілля ми з чоловіком одразу почила думати про спільне житло. Грошей багато назбирати не вдалося, тож купили всього лише 1-кімнатну квартиру. Це трапилося дуже вчасно. Адже згодом у нас з’явився перший малюк. А ще через 3 роки я народила двійнят. Тепер нас було п’ятеро. Тому в одній кімнатці стало аж надто тісно.
Рідні бачили, як важко нам живеться. Але допомогти зголосилася тільки свекруха. Вона запропонувала помінятися житлом. У неї ж 3-кімнатна квартира, у якій вона жила цілком сама. Наша відповідь була очевидною. За документами поки вирішили нічого не змінювати. Це спровокувало б тільки додаткову тяганину з паперами. Так ми прожили 11 років.
За цей час нас стало шестеро. У нас народилася ще одна дочка. Зрештою, місця нас було достатньо. Втім, так було рівно доти, доки малята були маленькими. А з дорослішанням кожен почав вимагати власного простору. Я з чоловіком почала думати про житло побільше. Але його матір нас постійно відмовляла.
Ми вирішили дослухатися до порад матері. Втім, декілька років тому всі дізналися, що Антоніна Георгіївна хворіла на невиліковний недуг. Навіть лікарі не знали, скільки ще їй залишалося жити. Втім, тепер їй потрібен був постійний догляд.
Свекруха була розумною жінкою. Сварок поміж рідних не хотіла, тому майже одразу заявила нам, що складає заповіт і залишає все своє майно нам.
Ми погодилися. А своєю чергою почали допомагати матері, чим могли. Часто оплачували всі її ліки та діагностику, возили в санаторії. Зрештою, більше не було на кого надіятися. Хіба що на племінницю моєї свекрухи.
Коли та дізналася про хворобу Антоніни Георгіївни, то й сама почала частіше приїжджати до неї. Доглядала, допомагала з побутом. А потім почала купувати їй нову побутову техніку. Дивні подарунки жінці, яка не має жодних планів на довге та щасливе майбутнє, як би грубо це не звучало.
А потім Ганна принесла в дім свекрухи цуценя. Ми не витримали й запитали, навіщо дівчина це робить. Вона спочатку відмовчувалася, а тоді сказала, що свекруха завжди мріяла про собаку. Коли ж її ще потішити, якщо не зараз? Нам картинку подій це не прояснило, але ми втішилися, що у нас тепер була допомога по догляду за матір’ю чоловіка.
У такому незнанні ми прожили цілий рік. Після цілого недуг свекрухи почав прогресувати, аж доки не здолав її цілком. Усі витрати пов’язані з проводами жінки в останню путь чоловік взяв на себе.
Відтоді минув місяць. І тільки нещодавно ми дізналися, що в заповіті, про який нам розповідала Антоніна Георгіївна, навіть не було наших імен. Усе своє майно жінка заповідала племінниці.
Ви навіть не можете уявити, наскільки ми були шоковані такими новинами. Довелося подавати на апеляцію. Однак відсоток того, що це нам щось дасть, дуже низький. Усе й справді законним шляхом переходить Ганні.
Тепер я навіть не знаю, що нам робити. У мене сім’я із шістьох осіб. Нам знову повертатися в однокімнатну квартиру? Там навіть дихати не буде змоги, не те щоб жити вшістьох. Я вже навіть встигла забути, як це тіснитися в кількох квадратних метрах. Не розумію, чому свекруха нам збрехала? Невже вона не могла попередити одразу? Ми б тоді щось придумали із житлом. Натомість ми стільки грошей потратили на неї. А в результаті що? Залишилися з нічим.
Хто ж знає, можливо, жінка боялася залишитися наодинці з недугом? Зате фіктивний заповіт став хорошою гарантією того, що за нею доглядатимуть.
А племінниця, навпаки, доглядала за тіткою цілком безкорисливо.
Втім, знати правду нам не дано. Вона пішла разом з Антоніною Георгіївною.
Як розцінюєте вчинок свекрухи?
Як гадаєте, для чого вона розповіла дітям про фіктивний заповіт?
