Я бадьоро крокував по вузькій дорозі в парі сотень кілометрів від міста. Тут і застала мене ніч. Відмахуючись від комарів, я розгорнув карту. До найближчого селища залишилося трохи більше кілометра. Ще 20 хвилин шляху, і можна буде відпочити.
Село Соляничі виникло переді мною несподівано, немов і не було його тут. З першого погляду стало ясно – село покинуте, і нічого від нього чекати не доводиться. Почорнілі будиночки завалилися на бік. Їх темні вікна нагадували очі сиріток, викинутих на вулицю лиходійкою-долею. Паркани давно розтягнули, а на їх місці пишно розрослася кропива. Яблуні зовсім здичавіли і тепер болісно скрипіли на вітрі, ворушачи своїми недолугими пальцями.
Чим далі я йшов по головній вулиці, тим похмуріше і образливіше ставало на душі. Колись тут грали галасливі весілля, виганяли худобу на зорі або з піснями йшли на покіс, в свято, вбравшись, ходили від хати до хати з колядками та частуваннями, возили хліб. Тепер тільки привид благополуччя витав в порожніх очницях приречених на загибель будинків.
З облізлої труби вирвався кажан. Я здригнувся. Ніколи не був особливо вразливим, але бродити вночі по мертвому селі – не найкраща ідея. Треба скоріше забратися звідси й заночувати хоча б в найближчому гаю.
Сутінок згущався. Я почав нервувати, по спині пробіг холодок. Не місце людині серед привидів. Тут я почув хрипкий гавкіт. У темряві я не помітив, як навколо мене вилася маленька лиса собачка. Я полегшено зітхнув. Хоч якась компанія. Присівши навпочіпки, я простягнув до неї руку. Собака відскочила в бік, але тут же, довірливо виляючи хвостом, наблизилася до мене. Вона явно хотіла, щоб я пішов за нею.
На іншому краю села стояла хата з освітленими вікнами. З печі йшов дим (як же я його не помітив!). Віриться насилу, але тут ще залишився хтось живий. Я запитально глянув на собаку. Вона діловито підбігла до хати і вляглася на ганку. Я розгубився. Невідомо, хто мешкає в напівзруйнованому будиночку посеред порожнього села, а й перспектива ночувати в лісі теж не радувала. Я постукав. За дверима різко припинилася метушня, все стихло. Я не здивуюся, якщо мені не відкриють: якого ще негідника може занести в такий час. Я зітхнув. Собака дружелюбно подивилася на мене і, підійшовши до дверей, тихо гавкнула. Двері прочинилися.
– Хто там? – почувся переляканий голос бабусі.
– Мене звуть Дмитро. Я заблукав в темряві і набрів на ваше село, – простодушно зізнався я.
За дверима мовчали.
– У мене красти немає що
– Мені чужого не треба. Та нічого не потрібно, крім дозволу переночувати у вас в сараї.
Після довгого мовчання брязнула засувка. На порозі стояла сухувата старенька, вся суцільно покрита зморшками, так, що на всьому її обличчі можна було розрізнити лише крихітні втомлені очі.
– Дурний хлопчисько, – пробурчала вона, – і як тебе сюди занесло?
Я тільки знизав плечима.
– Ну, добре, заходь, потім розкажеш.
Я здивувався від цієї несподіваної гостинності і застиг на порозі, не в силах зробити ні кроку.
– Що стоїш, як царська наречена, – по-доброму гримнула бабуся. – Зайдеш чи ні?
У натопленій кімнаті, слабо освітленій гасовим ліхтарем, пахло полином. По темних дерев’яних стінах розвішані пучки трав, пожовклі фотографії та полки з домашнім начинням. У червоному кутку висіла засиджена мухами маленька ікона. Все оздоблення хати становило велика облуплена піч, дерев’яний стіл, діжка, килимки і дві лавки.
Під стелею сюрчав коник, собачка згорнулася калачиком у кутку, а бабуся поралася біля грубки. Я схаменувся і допоміг їй витягти і донести до столу чавунець з вареною картоплею. Бабуся вказала мені на лавку, а сама витягла звідкись миску з грибами і поставила переді мною. Поклавши поруч ложку, вона сіла навпроти, склала руки на столі і почала розглядати мене.
– Ну, ти чий будеш? – посміхаючись, запитала вона.
Я розповів все, що могло зміцнити її довіру, а сам крадькома поглядав на їжу, боячись доторкнутися до неї. Господиня помітила це і хрипко розсміявшись, сказала:
– Їж. Чим багаті.
Я недовірливо покосився на ложку, але почуття голоду пересилило почуття незручності, і я жадібно взявся за картоплю.
Звали її Агрипіна або просто баба Груня. Прізвища свого вона не пам’ятала. Народилася вона в цьому самому селі незадовго до того, «як батько з австріяками воювати пішов». Пішов і загинув. Мати залишилася одна з сімома доньками, вагітна ще однією дитиною. Після громадянської війни – стількох років голоду і безперервних смертей – живими залишилися тільки троє.
Єдине, що пам’ятала Агрипіна зі свого дитинства – це те, як ховали сестер, а потім і молодшого братика. Як сама вона вижила – не знає. Маленька, вутленька, незграбна. Мати, розчавлена горем, не справлялася з усією своєю юрбою, що плаче від холоду, голоду і болю. Напевно, якась добра душа підгодовувала, гріла і ховала від біди.
Отроцтво і юність припали на роки становлення Рад. У селі до будівництва комунізму поставилися без ентузіазму. В партію йти не хотіли, працювати теж, хліб віддавати відмовлялися, тому звичайним явищем стали обшуки, побої, розстріли. Заповітною мрією Агрипіни стало втекти в місто, вивчитися і хоч якось полегшити життя зневіреним стати щасливими сестрам. Але не ті часи, щоб мріяти і вірити. Далі районного центру їй виїхати так і не вдалося.
Поховавши грандіозні плани на майбутнє, Агрипіна вирішила не втрачати самовладання і знайти собі заняття до душі в рідному селі. Хоч це їй вдалося – до самої війни пропрацювала телятницею в колгоспі. Сильна, весела і красива, вона швидко вийшла заміж, народила трьох синів. Але їй не пощастило бути частиною покоління, яке зла доля ніяк не хотіла залишити в спокої.
Розпочалася війна, і коханий Мишко пішов, як колись пішов її батько. Хтось каже, загинув, хтось стверджує – замучений, хтось сподівається, що він вижив, але залишився за кордоном. У будь-якому разі не можна опускати руки, потрібно жити далі – цьому правилу Агрипіна слідувала все життя. Смерть все ж пошкодувала її і її дітей.
Знову налагодити життя виявилося вкрай важко. Груня злилася на саму думку, що її улюблені, дивом уцілілі синочки згниють тут також, як згнила вона. Але їм пощастило. Будучи вже зовсім дорослими, вони першими отримали паспорт. Старший одпазу поїхав до міста вступати в інститут. Середній замахнувся не так далеко – пішов в райцентр, а молодший все сумнівався, але в підсумку потайки вирушив в училище.
Спочатку все йшло чудово. Агрипіна пишалася своїми синочками: головним інженером цегельного заводу, майстерним столяром і вчителем фізики в середній школі. Листи від них читали всім селом, читали і плакали, що не дарма вберегли цих нетям в тяжкі воєнні роки. Заїжджав у свята тільки середній, а й він незабаром перестав відвідувати рідний дім.
Звістку про онуків взагалі приніс старий шкільний товариш молодшого Колі. Бабі Груні стало до сліз образливо. Вона написала три листи, в відповідь на які посипалися мізерні новини і незліченні обіцянки приїхати, допомогти, забрати до себе. Більше хлопчиків своїх вона не бачила. Листи йшли в порожнечу, а сльози, пролиті над єдиною їх фотографією, залишилися непокутуваними. Років двадцять тому село зовсім спорожніло. Хтось вирішив, що і баба Груня давно померла, і з тих пір навіть пенсію і деякі газетки приносити перестали.
Баба Груня схлипнула і втерла сльози кінчиком хустки.
– Як же ви тут одна живете? – слабким голосом запитав я.
– Божою милістю, – зітхнула вона.
– А як же взимку? А дрова, продукти? – обурився я.
– Дрова раніше сусід колов. Так захворів, внуки в місто забрали лікуватися, там і помер. Тепер соломою топимо, хмизом. Не пропадемо, – усміхнулася вона, поплескавши собачку за вухо.
– А продукти … Які вже там продукти. Ось наша їжа, – вона вказала на чавунець з холодною картоплею. До сусіднього села можна ходити за хлібом і гречкою.
– Так само не можна …, – вигукнув я.
– А нам, видно, закон не писаний, – розсміялася вона.
У каламутне віконце заглянув місяць. Все тіло нило від утоми. Я був готовий впустити голову на стіл і заснути, але баба Груня дбайливо торкнула мене за плече і сказала:
– Що ти, онучку. Лізь на піч.
Я забрався на високу грубку, що пахне смолою і вапном. Згадалися розповіді про ті часи, коли дітлахи сідали на ній і, затамувавши подих, слухали казки про могутніх богатирів, хитрих лисиць і прекрасних царівн. Але мені було не до казок. Як це так виходить, все життя – пекельна праця, низка втрат і лих з рідкісними проблисками простого, ледве живого щастя? Доживає свої дні ось так, впроголодь, всіма забута, нікому непотрібна. Це жахлива непрощенна помилка! Не може ж бути все настільки страшно. Не може для неї все скінчитися так.
Проспав я майже годину. Світало. Баба Груня ще спала. Перше, що потрібно зробити, – це принести води. Далі слід було знайти сокиру. Вона виявилася зовсім старою і іржавою, мабуть, залишилася ще від батьків. Чималих зусиль коштувало привести її в робочий стан. Залишилося найголовніше – нарізати і наколоти дров.
Орудуючи сокирою, як вчив дід, – щоб тріски летіли, і лезо стало гарячим, я відчув себе тим самим богатирем, що розрубує на шматки древнє чудовисько. У запалі роботи я не помітив бабу Груню, що стоїть віддалік з баняком каші в руках. Вона ніжно, по-материнськи посміхалася.
– Онучку, – гукнула вона. – Втомився, мабуть. На ось, аоїж.
Ніколи я з такою насолодою не їв просту гречану кашу. Взагалі ніколи з таким задоволенням не їв. Баба Груня гладила мою руку і примовляла:
– Який їдець, такий і працівник. Їж, їж.
До вечора стіс наповнилася до верху, а я впав на лавку і заснув мертвим сном.
На ранок я відчув страшну ломоту у всьому тілі. Кожен м’яз, кожна кісточка в мені нила. Але відлежуватися не було коли. З’ївши шмат чорного хліба і запивши його відваром іван-чаю, я вийшов у двір. Дах зовсім поганий, труба напівзруйнована, деякі колоди прогнили, лиштви відвалилися. Так, тут одному не впоратися, але зсередини порядок навести можна. Я приніс води, знайшов якусь діряву ганчірку, обгризений шматок мила і почав намивати шорсткі дерев’яні підлоги, лавки, стіни.
Згадався незадоволений вигук діда, коли я вирішив вимести підлогу в кухні: «А ну кинь! Бабина робота!». Я посміхнувся і з ще більшою ретельністю прийнявся виносити з хати сміття, видворяти павуків, мух і тарганів. Баба Груня не могла натішитися і все крутилася поруч, примовляючи: «Благодійник! Рідненький мій, уморився, присядь хоч, поїж». Я відчинив вікна. До ночі в старій трухлявій хатинці стало свіжіше і просторіше.
Я твердо вирішив не кидати бабу Груню. Повернувшись до міста, в першу чергу підмовив товариша, і ми разом полагодили-таки дах і трубу, замінили згнилі колоди і побілили піч. Привозити їй продукти, не тільки хліб і крупу, а ще масло, молоко і по можливості м’ясо, я вважаю своїм обов’язком. Баба Груня відмовлялася, дякувала, плакала і все повторювала, що Бог все ж не залишив її. Але піклуватися про неї мені довелося недовго.
Моя баба Груня померла цієї весни. Померла від старості зі спокійною душею і чистою совістю. До самої смерті буду їй вдячний.
Після прочитання цієї історії так тепло стає на душі, чи не так?
