Мене звати Діана. Ще не так давно я була щасливою заміжньою жінкою, ростила з чоловіком донечку. Та доля звернула в другий бік. Чоловік пішов до іншої. Після кількох місяців самотності я почула, що вони одружилися, але мені було якось байдуже. Ми вже більше як рік розлучені.
Коли у вас спільна дитина, то колишній просто так не зникне з твого життя. Він вчасно виплачує аліменти й ми досить нормально спілкуємось. І добре, коли він свідомий і ви владнали всі конфлікти. Але між вами з’являється ще одна фігура. І деколи її поведінка вносить свої корективи.
Так було у нас. Тиждень тому його нова дружина заявилася до моєї квартири й почала свою виставу. Вирішила таким чином помітити свою територію і поставила мені ряд умов:
– Я нова дружина Віталіка! Не смій більше дзвонити йому серед ночі, зрозуміла? Що ти собі придумала, щоб він їхав по ліки для дитини, сама не можеш? Я другий раз повторювати не буду!
– По-перше, і вам “Добрий день!”. По-друге, майте повагу, ми з вами ще не перейшли на “ти”. А по-третє, це наша з ним справа і не треба пхати свого носа! Вашої допомоги ніхто не просив!
– Дорогесенька, ти мене не зрозуміла, чи що? – вона зробила крок вперед і гнівно подивилася на мене з-під свого горбатого носа, показуючи всю свою велич.
Я ж зробила крок назад, бо від цієї високої жінки не варто було чекати чогось доброго. І та продовжила:
– Я його жінка! Ти не посмієш більше йому дзвонити, а тим більше про щось просити!
– А я мати його дитини! Якщо мені буде потрібна його допомога, то я її отримаю. А на вас навіть зважати не стану!
Та нахаба аж почервоніла, а її ніздрі почали рухатися як у розлюченого бика. Вона не збиралася відступати. І я теж! Я взяла всю свою волю в кулак, і почула, що вона зашипіла, як змія крізь стиснуті зуби:
– Більше до нас не лізь! Ти отримуєш аліменти! З тебе досить! Живи своїм життям, а ми своїм!
– Та без проблем! Я так і роблю! – гордо відповіла я і зачинила перед нею двері.
Мене не дуже хвилює минуле, я за нього не тримаюсь. Нехай чоловік живе собі як хоче. Але наша дитина це не минуле. Це теперішнє і майбутнє. І поки вона не стане на ноги ми будемо про неї дбати й допомагати. І байдуже чи його Ілоночка хоче того чи ні. Їй прийдеться змиритися і прийняти це. Але скільки на то піде часу мені не відомо. Звісно, хотілося б чим пошвидше, щоб вберегти свої нерви…
Що порадите? Як мені достукатись до жінки?
