– Завжди хотів тебе запитати. Ти косу цю з собою просто як символ носиш? Чи голову мені нею будеш зносити?

– Смерть?

– Ага.

– Ти за мною?

– Та ніби, тут і немає нікого більше.

– Що ж … ти повинна була прийти рано чи пізно.

– Повинна, повинна … Нікому я нічого не винна! Вставай давай, пора нам.

Чоловік ледве піднявся, озирнувся по сторонах на лікарняну палату, ліжко, своє змучене тіло. Зітхнув і підійшов до високої постаті в довгому чорному балахоні. Смерть, спираючись на косу, пильно дивилася на нього, виблискуючи вогняними очима з білого голого черепа.

– Ось завжди хотів тебе запитати. Ти косу цю з собою просто як символ носиш? Чи голову мені нею будеш зносити? – чоловік провів ребром долоні по шиї.

Смерть здивовано підняла надбрівні дуги – її міміка була надто живою як для мертвого черепа.

– Ні, для краси! Ти що, прислів’я не чув – «Коса – дівоча краса!»

У чоловіка розширилися очі.

– Ну … не хотілося б, звичайно, тебе розчаровувати. Але …

– Що “Але”?

– Як би, не про те прислів’я. Не про ту косу …

– Так? Упевнений?

Він кивнув.

– От чорт! – Смерть з досадою стукнула довгим держаком по підлозі. – А я старалася, точила. Ще й відстрочку два роки дала тому ковалеві, який мені цю косу робив. «Візьми, – мовляв, – красуня, не пошкодуєш».

Помовчали.

– Я тебе вже два роки чекаю, – сказав чоловік.

– Що, правда?

– Так, мені лікар тоді сказав, що я більше як місяць не протягну, а я живу все, живу … Та тебе все немає, і немає.

– Ну затрималася трошки. А що? Дівчина повинна стрімголов в домашніх тапочках на зустріч бігти? Мені як з тобою побачення призначили, так я відразу вирішила себе в порядок привести. Душ прийняти, зуби почистити, череп відполірувати. Мантію ось, все вибрати не могла. Одна була, чорненька така, парчева, так вона мене повнить.

Чоловік недовірливо покосився на прихований балахоном скелет співрозмовниці.

– А інша – теж чорненька, поліестер сто відсотків. Ну куди таке надягати? А якщо спітнію?

Погляд чоловіка став ще більш недовірливим і спантеличеним.

– Шовкова хороша, але недостатньо чорненька. Бавовна – без капюшона. На свою улюблену (в минулому столітті на розпродажі відхопила) пляму поставила. Забирала якось одного художника, а він п’яний був і фарбою білою мені на мантію – ляп! Ось цю вирішила одягнути. Як тобі?

– Добре, – тихо і невпевнено вимовив чоловік, не перестаючи дивуватися.

– Атлас. Красива, м’якенька. Не повнить ж? Ні?

– Ні … ні …

– Ну ось. Потім манікюр, педикюр …

Він марно спробував розглянути на кісточках її рук і ніг нігті.

– Потім аксесуари.

– Коса?

– Пояс! – Смерть продемонструвала грубу мотузку, яка вільно висіла в петлях на талії. – Ексклюзив – з шибеника одного. Збиралася, і час якось непомітно пролетів. Так, не ображайся ти. Подумаєш, всього-то на два роки запізнилася.

– Я й не ображаюся … Ти що, для мене старалася?

– Ні, звичайно. Для себе. Я ж сама себе поважати перестану, якщо почну до вас, смертників, в чому заманеться приходити.

– І за два роки у тебе хіба інших … еммм … клієнтів не було?

– Чому, були. Повно. Помираєте ви, як мухи.

«Логіка. Де?»- думав він, все більше і більше заплутуючись.

– Так до них ти в будь-чому приходила? У тапочках? Чи теж спізнювалася?

– Тобі аби бурчати! Вони термінові були. Там хочеш не хочеш, косу в руки – і бігом забирати. Інакше перепаде від начальства. 

– А я не терміновий? – чоловік розхвилювався.

– А ти в руках Хвороби. Як вона з тобою закінчить, так і мені можна приходити. А твоя Хвороба – та ще стерво. Крутить, крутить, то затисне, то відпустить. Не люблю таких.

Смерть озирнулася.

– До речі, а де ця холера?

Чоловік сам почав з інтересом оглядатися.

– То не холера ж, – заперечив він.

– Не важливо, виразка бородавчаста.

– Та ні!..

– Не суть! Обзиваю, як хочу!

Крізь стіну в палату виринула бліда худа дівчина з запалими сухотними щоками в пошарпаному платті, очі були страшними, з величезними чорними колами навколо, а наведені губи виділялися болісно-червоною плямою.

– Забираєш? – засичала вона. Її довге сиве волосся розвивалося, немов під водою.

– Ну а що? – відповіла Смерть. – Скільки можна. Ти його і так два роки вже мучиш.

– Я ще не все зробила, – противно шипіла дівчина, простягаючи до чоловіка кістляві руки з довгими нігтями.

Чоловік скривився і відступив від неї, ближче до Смерті – та здавалася йому більш симпатичною.

– Зробила, не зробила. Мені то що? Моє діло маленьке.

– Хіба у тебе вже є дозвіл?

– А коли я без дозволу приходила? – хмикнула Смерть і з суворою серйозністю кинула чоловікові: – Йдемо!

Вони зробили крок прямо в вікно, і тут вікно і палата зникли, а замість цього відкрився довгий темний тунель з округлими м’якими стінами, немов зшитими з щільного чорного оксамиту.

– Зачекай! – почулося у нього за спиною. – Чекай! Ти ще не достатньо страждав.

Синюшна рука виринула з темряви і схопила його за зап’ястя. Чоловік злякано смикнувся – хвороба переводила його вже два роки нестерпними болями, нудотою, слабкістю, запамороченням … Не жив, а мучився. Смерть різко обернулася, відточеним рухом змахнула косою, відсікаючи кінцівку нав’язливої Хвороби.

– Не для краси, значить … – шанобливо сказав він, потираючи зап’ястя і дивлячись на блискучий серп коси.

– Ні, – відповіла Смерть. – Жартувала я.

– І про довгі збори жартувала?

– Звичайно. Так, розводила я тебе.

Він посміхнувся і зітхнув.

– Так значить … пора?

У відповідь Смерть тихо захихотіла, зі спритністю джедая крутнула косою, зробила в тканині надріз, крізь який пробивалося слабке світло.

Вона обернулася до чоловіка.

– Ти як прокинешся, не роби різких рухів. Там Михайлович чергує, хоч і алкаш останній, а забирати ще рано. Дивись, щоб серце не схопило.

– Де? Хто? .. Про що ти взагалі? – сторопів він.

– У морзі.

– Так … я ж в палаті … – смерть з лікарняного ліжка його забрала всього пару хвилин тому.

– Ні. Помер ти, – пояснила вона. Пустотлива усмішка виглядала на голому черепі досить зловісно. – І в морг тебе відправили. Так що поспішай, поки не закопали.

– Але … хвилина всього …

– Тут час по-іншому тече.

– Так … Ти мене відпускаєш, виходить? ..

– Виходить. Не настав ще твій час. Живи поки.

– А Хвороба?

– Відстане. Ти ж помер.

– Але чому тоді?

– Аж надто Хворобу цю твою терпіти не можу. Їй аби живого помучити. Злісна тварюка. А ти йди-йди. Живи, радій.

Чоловік оторопіло поліз в розріз. Він бачив тіла, що лежать на столах, і хоча всі вони були прикриті простирадлами, а написів на бирках звідси не розгледіти, своє впізнав одразу. Вже ступивши в приміщення моргу, він обернувся.

– Не думав, що ти … така …

– Яка така?

– Ну … людяна, чи що …

– Йди вже! І дивись мені Михайловича завчасно не прийшли. А то схопить його серце ще, а я не нафарбована! 

Вам сподобалася ця історія?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector