Надворі вже був ранок, але сонце ще не хотіло вставати. Ольга прокинулася і витягнула руки догори, аби трохи потягнутися. Але ногами поворухнути вона не могла. Страшна хвороба забрала у неї цю можливість декілька місяців тому.
Страшні самотні будні могли б повністю її поглинути, але вона рятувалася приємними і добрими спогадами своєї молодості.
Ольга завжди була дуже видною та шикарною дівчиною: довге, світле волосся, блакитні очі і тонка фігура завжди привертали увагу протилежної статі. Та коли вона вступила до вишу, всі знали її не за вроду, а за те, що вона була чудовим лідером. Як відомо, такі швидко стають старостами і проводять багато часу у деканаті.
Саме там її і помітив її майбутній чоловік – доцент Герман Волинський. Всі знали його як противника серйозних стосунків, але було в Ользі щось особливе і несподівано, навіть для себе, він почав до неї залицятися. Його не зупиняла навіть 20-річна різниця у віці.
Вони часто гуляли разом, він дарував їй подарунки і кликав до себе у гості. Жив він разом із мамою, котра раніше теж в університеті працювала. Жили вони шикарно: 3-кімнатна квартира у центрі міста, дорогі килими, антикваріат та розкішний ремонт. Ольга зовсім втратила голову і погодилася вийти за нього заміж, не дивлячись на те, що серце було проти.
Скоро дівчина завагітніла. Всі хатні справи взяла на себе свекруха, а дівчина просто відпочивала та спокійно виношувала дітей. Пологи були важкими і дівчина була без свідомості майже 3 доби. Так на світ з’явилися дві гарненькі дівчинки. Свекруха повністю перейняла на себе всі обов’язки мами, а Ользі сказала відпочивати і відновлювати сили. Згодом, дівчині довелося повертатися до навчання.
Вона почала помічати, що Герман втратив до неї всі почуття і цікавість. Більше не було подарунків, поцілунків і романтичних прогулянок. Чоловік став займатися написанням дисертації і постійно виправдовувався тим, що у нього просто немає часу.
Одного дня сталося страшне. Дівчину покликали у деканат і сказали, що її батьки загинули. Ользі нічого не лишалося, як кинути усі справи і їхати додому, адже там лишилися дві маленькі сестрички.
Вона зібрала речі і поїхала. Знайшла роботу у місцевій школі і почала доглядати за сестрами. Невдовзі, подзвонив чоловік і попросив розлучення, мовляв, на відстані сім’ї бути не може. Ольга не стала пручатися, але дітей їй ніхто не віддав. В неї сестри малі, куди там ще тих дітей. Рідних донечок Ольга більше не бачила.
Згодом, коли сестри подорослішали, Ольга познайомилася з одним дуже хорошим чоловіком. В нього вже була донька Ліда, але вона була доросла і працювала закордоном. Невдовзі, дівчина переїхала до нього. Так вони і жиди, доки чоловік не помер.
Тоді, Ольга просто зібрала речі і пішла жити у батьківський дім, щоб Ліді було де жити після заробіток. Сестри стали жінками і жили у різних містах. Ользі майже ніхто не допомагав.
Усе було б нормально, якби не хвороба, яка вразила її суглоби. Все починалося із нестерпного болю. Ольга вже майже нічого не могла робити самостійно, тому звернулася до соціальної служби, аби їй посилали помічницю.
За декілька місяців, жінка перестала ходити, аби не погіршувати свій стан. Майже цілими днями лежала у ліжку.
Тут вона почула стуків хвіртки. “А ось і помічниця моя прийшла”, – подумала Ольга і почала формувати список завдань, які їй необхідно буде виконати. Вона піднялася з ліжка і повільно підійшла до вікна, аби подивитися, що робить помічниця. Виявилося, що сніг на вулиці відкидала Ліда!
З очей потекли сльози подяки. Невже падчерка справді про неї піклується? Можливо хоча б від цієї дівчини вона почує таке бажане: “Мамо”.
А ви б боролися за те, аби забрати своїх дітей до себе?
