Всі вже давно переконалися, що найбільш вірними і відданими тваринами є собака. Він ніколи не кине свого господаря в біді, якщо він для нього такий же вірний друг. Собака навіть може пожертвувати своїм життям заради людини. Сьогодні ми хочемо вам розповісти одну історію, де собака в черговий раз довів свою відданість людині.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Прийшла весна, на вулиці помітно потепліло і на річці почав танути лід. У цей час рибалки починають нехтувати своєю безпекою заради великого улову. Ось і один чоловік вирішив порибалити і взяв з собою собаку.
Рибак не побоявся і пробив лунку в тонкому льоду, а в 10 метрах від нього льоду вже взагалі не було. Значить розклався він і до свого костюму пристебнув собаку, щоб той нікуди не забіг. Почав мужичок рибалити і зігріватися, звичайно, не чаєм, а більш міцними напоями. У підсумку з зігріванням вийшов перебір в цей раз.
Почало сутеніти, однак у рибалки був ліхтар, тому рибалка тривала. Але раптово під рибалкою затріщав лід, і він провалився, та ще й в нетверезому стані. Мотузка, яку він прикріпив до себе і собаки, була завдовжки три метри, тому собака знаходився майже на березі і цим врятував свого господаря – він почав тягнути його по тріснутому льоду і зміг витягнути на сушу.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Однак рибалка повністю промокнув і був ледь притомним, тому не реагував на гавкіт свого пса, а температура до вечора опустилася нижче нуля. Швидше за все вірний друг зрозумів ситуацію і почав тягти чоловіка за мотузку. Найближчий населений пункт знаходився за 5 кілометрів від річки, так що собаці довелося тягти рибалку по полях. По дорозі їм не зустрілася жодна людина і не проїхала жодна машина. А може їм просто ніхто не захотів допомагати.
Пес зміг протягнути чоловіка 5 кілометрів і коли побачив дім, почав голосно гавкати. На шум вийшли люди і викликали швидку допомогу. Таким чином собака не дав своєму господареві замерзнути, протягнувши його пристойну відстань.
У вас були в житті випадки, коли собака доводив вам свою відданість?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
