Пам’ятаю своє дитинство дуже добре. Але не з того, що воно було таким хорошим і безтурботним. Якраз навпаки. Хотілося багато чого забути.
Я росла в сім’ї, де батьки щодня ходили сині, грошей не вистачало на продукти для мене і братів. Інколи мені здавалося, що цей страшний сон не закінчиться. Нам прийшлося швидко подорослішати. А п’яним батьках було не до нас. Деколи вони забували наші імена. Тому кожен, коли виріс сильно прагнув нормального життя для себе.
Я вибрала коледж, де вчили шити. Там було безплатне навчання і гуртожиток надавали. Попри пари я ще встигала підпрацьовувати, щоб за щось жити. І через кілька років на одній з робіт я познайомилась з майбутнім чоловіком. Він мав престижну посаду і через кілька місяців зробив мені пропозицію. Навіть у день весілля я не до кінця розуміла за що він мене обрав. Адже такі кавалери кидали оком тільки на дівчат модельною зовнішністю. Я думала, що настануть золоті часи, але хто міг подумати, що дитинство буде казкою у порівнянні з майбутнім, яке на мене чекало.
Його родина дуже категорично до мене ставилась. Зовсім не сприймали таку невістку, навіть після того, як народила дочку. При будь-якій можливості мені згадували звідки я “вилізла” і чия я дитина. З часом і в чоловіка з’являлися такі коментарі.
Одного вечора я поверталася додому і побачила біля дверей свої речі. Замок був змінений, чоловік вийшов і сказав, що діти залишаться жити з ним, а я, щоб йшла геть. Він вже пригрів тут місце для іншої дами.
– Ти будеш бачитися з дітьми двічі на тиждень.
Від почутого в мене підкосилися ноги, але я пообіцяла собі, що не здамся. З головою поринувши в роботу, я стала накопичувати гроші. П’ять років мені пішло, щоб назбирати на перший внесок для іпотеки. Я пам’ятаю, що мало спала, але з дітьми ми підтримували теплий зв’язок. Я регулярно їздила на заробітки та ще за кілька років змогла обміняти свою однокімнатну на двокімнатну квартиру. Звісно брала кредит, але він практично погашений.
– Слухай, дорогенька. Ти не хочеш собі дітей забрати? Забула, що ти їхня мати? Я чув ти квартиру собі купила. Гонорова стала.
– Не буду я їх забирати. Я багато працюю і вдома практично, що тільки ночую. Що вони там самі будуть робити. Ми регулярно бачимось і в нас все добре. А ти сам наполягав, щоб я пішла і залишила їх з тобою.
Тепер діти стали підлітками й трохи краще розуміють мене. Вже немає того осуду в їхніх очах. вони мене підтримують і люблять, як і я їх. Завжди їм допоможу і підтримаю, а не відмовлюся як їхній батько.
У мене ще все попереду. Я молода, заміж не поспішаю, але може колись буду мати ще одну сім’ю. Ходжу на роботу, відпочиваю з дітьми. В нашій країні тисячі чоловіків роблять так само, кидають своїх дітей, гуляють, а потім поводяться ніби все добре. Моя доля могла скластися по-іншому, але я в цьому не винна.
Що робитиме жінка далі? Чи поверне собі дітей?
