Якось у 5-річному віці я пішла разом зі своїми братами в продуктовий магазин. Дорогою я зістрибнула зі сходинки і невдало приземлилася. З коліна одразу ринула кров. Брати знайшли мені подорожник і приклали його до рани. Потім вони взяли мене на руки і віднесли до бабусі. Дорослі, обробляючи коліно, не переставали говорити мені, яка я доросла і мужня дівчинка, адже все пережила без сліз.
Мама побачила все лише ввечері, коли повернулася з роботи. Я кинулася їй в обійми і гірко заплакала. Ніхто не міг зрозуміти, в чому справа, адже біль давно вщух. Насправді сльози були проявом жалю до самої себе. Лише в присутності мами я могла вивільнити ці емоції. Інші сприймали мене “дорослою і мужньою”, тому пожалітися, окрім рідної неньки, було нікому.
Через це кожна матір змушена отримувати цілий букет негативних емоцій, з якими її дитині важко самостійно впоратися. Можливо, ви помічали таку закономірність, коли у присутності батьків малюки дуже капризні, але без них вони стають слухняними й зразковими? Це все через відчуття безпеки, яке створює комфортні умови для прояву своїх почуттів. Адже мама може підтримати і зрозуміти, а не накричати й засудити.
Від народження діти не знають, як правильно справлятися з власними емоціями. Їх цьому навчають батьки. Наприклад, якщо мама здатна впоратися з усім негативом, то й дитина згодом зможе його витримувати.
А ви помічали, що діти поруч з батьками більш капризні, ніж без них? Як думаєте, чому так відбувається? Чи згідні ви з теорією автора?
