Батьки вчать прощати ще з раннього дитинства. Зламав братик улюблену іграшку – прощай. Поставила вчителька у школі погану оцінку – знову прощай. Ви просили вибачення, але образа нікуди не зникала. Коли ми підростаємо, усе стає інакше. Люди навіть “для вигляду” припинять говорити слово “вибач”. Або ж тільки для вигляду і говорять. Та й образи, зрештою, стали уже не ті.
Так чи інакше, образ стає усе більше і більше. Попросили у нас вибачення чи ні, ця звичка із дитинства змушує нас отруювати свою душу. Цей тягар з часом усе більшає і більшає, немов купа снігу, яку ми намагаємось котити до вершини гори. Один невірний крок – і образи нас задавлять живцем! І все це замість того, щоб із легкістю долати вершину, насолоджуючись усіма краєвидами довкола.
Образи тримають людину у минулому. Позбавляють її можливості не лише рухатись вперед, але й стати щасливою у майбутньому. Адже образи треба пам’ятати, як без цього! Пригадувати усе до найменших подробиць. Адже, боронь Боже, забудеш! Відтак, для позитивних емоцій не залишається ні місця, ні часу, ні зусиль.
Справді сильним людям не відомий тягар образ. Вони із легкістю залишають усе у минулому і продовжують рухатись далі. Біль їх не руйнує, а мотивує до пошуків щастя. І вони його знаходять. Спробуйте і ви прийняти до свого серця прощення. Нарешті відкрийте свою душу для чогось хорошого. А нехай та купа снігу котиться донизу, допоки ви спостерігаєте за її крахом.
